Ми торкали повіддям коней; незабаром, об'їхавши залізничну станцію, звертали на путівець, і цей шляшок, від закруту, за яким обаполи тяглися гарні плоти, і аж до того місця, де ми звертали з нього і котили серед ріллі, скоро зробився для мене таким самим рідним, як комбрейські дороги. У полях траплялися яблуні, щоправда, уже обсипані, усіяні замість квіточок китицями маточок і все ж чарівні, бо я пізнавав незрівнянне це листя, по цілих гонах якого, ніби по килиму на нині вже закінченій весільній учті, зовсім недавно волікся білий атласний шлейф рожевистих квітів.
Скільки разів у Парижі в маю наступного року я купував яблуневу гілку і цілу ніч просиджував біля її квітів, де розпускалося якесь молочко і потім своєю піною оббризкувало бруньки! Можна було подумати, що торгівець із добрих почуттів до мене, а також завдяки винахідливості та з любови до химерних контрастів умістив між їхніми білими пелюстками, з кожної сторони гарний рожевий пуп'янок; я милувався на них, я тримав їх під лампою — довго тримав і нерідко все ще милувався, коли світова зоря заливала їх рум'янцем, яким вона о цій порі заливала їх, мабуть, у Бальбеку. І я силкувався перенести їх уявою на бальбецьку дорогу, розмножити, вставити в готову раму, на вже ґрунтованому полотні плотів, чий малюнок я знав напам'ять і які мені так кортіло — а якось і довелося — побачити знову о тій порі, коли з чарівним надпоривом генія весна кладе на їхню основу барви!
Перш ніж сісти до повозу, я малював у голові картину моря, яке я мріяв, яке я сподівався побачити «під сонячним промінням» і в яке ворювалося стільки вульгарних заорів у Бальбеку, не сумісних із моєю мрією: літників, кабін, яхт для розваги. Та ось повіз маркізи де Вільпарізіс брався вгору, море леліло в листі дерев, і тоді — що то відстань! — зникали біжучі його прикмети, які наче виривали його з природи та з історії, і, дивлячись на хвилі, я вже не міг собі уявити, що це ті самі, про які у Леконта де Ліля мовиться в «Орестеї», коли він зображує патлате воїнство геройської Еллади, яке
Зате до моря було тепер від мене як рукою кинути, і воно вже здавалося мені не живим, а застиглим, я вже не відчував потуги під цими фарбами, покладеними, ніби на картині; між листям воно світило моїм очам таким самим легесеньким, як небеса, але тільки темнішим.
Маркіза де Вільпарізіс, побачивши, як я кохаюся в церквах, обіцяла мені, що ми поїдемо оглядати їх одну по одній і неодмінно побачимо Карквільську, «сховану під старим плющем», — сказала маркіза, повівши рукою так, ніби обережно сповивала уявний фасад невидимим і ніжним листям. Маркіза де Вільпарізіс часто знаходила, разом з цим легким описовим жестом, слово, яке точно визначало звабу і своєрідність якоїсь пам'ятки, уникаючи технічних виразів, хоча й не могла приховати, як вона добре розуміється на тому, про що говорить. Цей свій «гріх» вона немовби намагалася виправдати тим, що один із батькових замків, де вона виховувалася, був недалеко від церков такого самого стилю, що й під Бальбеком, і казала, що їй було б соромно не полюбити архітектури, тим паче що сам замок становив собою чудовий зразок ренесансного будівництва. А що замок був, до того ж, правдивим музеєм — там фали Шопен і Ліст, читав вірші Ламартін і всі славетні митці доби записували там у родинному альбомі думки, мелодії, робили шкіци, — то маркіза де Вільпарізіс завдяки такту, вихованню, істотній скромності чи властивому їй нефілософському підходові пояснювала свою ерудицію в тому чи в тому мистецтві саме цією причиною, чисто матеріального характеру, і, зрештою, схильна була вважати малярство, музику, письменство та філософію за віно молодої панни, вихованої в найаристократичнішому дусі у славетному історичному забутку. Сказати б, для неї не існувало інших картин, окрім тих, що успадковуються. Вона раділа, що бабуся уподобала її намисто, яке звисало трохи не до пояса. Портрет пензля Тіціана, який намалював її прабабусю з цим намистом на шиї, так і зостався родинною реліквією. Автентичність його була поза сумнівом. Хазяйка не хотіла чути про полотна, куплені невідомо де на гроші теперішніх Крезів; вона наперед була переконана, що вони фальшиві, і не мала жодної охоти оглядати їх. Ми знали, що сама маркіза малює квіти аквареллю, бабусі хвалили її роботи, і в на якось нагадала їй про них. Зі скромности маркіза де Вільпарізіс змінила розмову, але залишилася здивована і підлещена не більше, ніж відома малярка, розбещена компліментами. Вона сказала лише, що це чудова розвага, мовляв, хай квіти, насіяні пензлем, не такі гожі, але, малюючи їх, вона живе в товаристві природних квітів, красою яких, надто як дивишся на них зблизька, аби відтворити їх, не перестаєш милуватися. Але в Бальбеку маркіза де Вільпарізіс дозволила собі дати перепочити очам.