Покинувши церкву, я побачив біля старого мосту сільських дівчат; вичепурені по-недільному, вони нагукували хлопців мимоходнів. Одна, рослява, вбрана гірше за інших, але, очевидно, заводіяка, бо ледве рачила їм відповідати, поважніша і незалежніша на вигляд, сиділа, звісивши ноги, на містку, а біля неї стояло цеберко, куди вона клала полов. Личко вона мала смагляве, очі лагідні, але погляд світився погордою до всього, що її оточувало, носик тонкий, гарненький. Мої очі нишпорили по її шкірі, а губи, здавалося, вступали їм у сліди. Але мені хотілося відчувати не лише її тіло, а й істоту, яка в ній жила, і діткнутися до якої, заглянути в яку можна було, лише привернувши до себе її увагу, лише змусивши її подумати про мене.
Ця внутрішня сутність гарної рибалки, здавалося, була для мене закрита, і я сумнівався, чи ввійшов у неї, навіть як побачив, що в люстерку її погляду непомітно для інших відбивається мій образ, відбивається згідно з коефіцієнтом заломлення, таким самим для мене незбагненним, як коли б я раптом опинився в полі зору лані. Але мені було мало, щоб мої губи вп'ялися в її губи, мені хотілося, щоб її губи відповіли на поцілунок, так само я поривався до того, щоб думка про мене ввійшла в її тяму і там розгостилася, не тільки привернула її увагу до мене, а й викликала її захват, заронила у неї жадання і нагадувала їй про мене аж до того дня, коли ми зійдемося знову. Тим часом площа, де мене очікував екіпаж маркізи де Вільпарізіс, була за кілька кроків звідси. У мене залишалася тільки одна мить, а дівчата, побачивши, як я на них вирячився, почали хихотіти. У кишені в мене був п'ятифранковик. Я дістав монету і, перш ніж дати красуні доручення, потримав гроші (так вона, мабуть, мене послухає) перед її очима.
— Ви, очевидно, тутешня, — сказав я рибалці, — то чи не зробили б ви мені одну ласку? Треба піти до цукерні, здається, це на площі чи що, я не знаю, там на мене чекає повіз. Стривайте!.. Щоб не вклепатися, спитайте, чи це екіпаж маркізи де Вільпарізіс. Зрештою ви впізнаєте самі, він парокінний.
Саме це мені хотілося довести до її відома, аби вирости в її очах. Вимовивши слова «маркіза» і «парокінний», я відчув велику полегкість. Я відчув, що рибалка пам'ятатиме про мене, і разом з побоюванням, що я ніколи більше її не спіткаю, змаліло і моє бажання з нею зустрітися. У мене було таке враження, що я невидимими устами торкнувся до її сутности і що я їй сподобався. І це займання її душі в полон, це уявне посідання її позбавило її таємничосте, як позбавляє таємничости посідання фізичне.
Ми котили в діл до Юдіменіля; нараз мене огорнуло глибоке блаженство, таку благодать я не часто відчував поза Комбре, таким щасливим я був, коли споглядав, наприклад, мартенвільські дзвіниці. Але нині раювання було неповне. Я укмітив неподалік на вибоїстій дорозі, якою ми їхали, троє дерев, посаджених колись при в'їзді до тінявої алеї, обриси цієї деревної купи я десь уже бачив; я не міг згадати того місця, звідки було вирвано дерева, але відчував, що це місце я добре знаю; отож-бо моя тяма захрясла між якимось давнім роком і теперішньою хвилиною, бальбецькі околиці пішли обертом, і я спитав себе, чи не химера вся наша сьогоднішня прогулянка, чи не перелинав я тільки уявою до Бальбека, чи не є маркіза де Вільпарізіс романною героїнею і чи ці троє дерев не повертають нас до дійсности, як повертаєшся, коли відриваєшся від книги з описами зовсім інших країв, описами такими яскравими, аж нам починає ввижатися, ніби ми справді перенеслися туди?
Я дивився на троє дерев, я бачив їх чітко, але моя свідомість відчувала, що за ними криється щось неприступне для неї — щось подібне буває, коли речі лежать від нас надто далеко; ми сягаємо по них рукою, але наші пучки хіба торкнуться їхньої загортки, а вхопити нам їх зась. Ми збираємося на силі й посилаємо руку енергійніше, аби таки дотягтися. Але для того, щоб мій розум міг отак зосередитися, взяти розгін, я мав би зостатися на самоті з собою. Мені хотілося звернути на манівці, як я робив це на прогулянках на ґермантську сторону, коли відлучався від рідні! Мені навіть здавалося, що я повинен звернути. Я знав цю особливу втіху, яка, щоправда, вимагає праці думки, але проти якої любість неробства, що позбавляє нас цієї уподоби, здається мізерною. Цю втіху, джерело якої я поки що лише передчував, яке мені треба було створити самому, я спізнавав рідко, але щоразу мені здавалося, що все те, що діється у проміжку, незначне і що я міг би почати жити справжнім життям, якби ухопився за цю єдину реальність. Я наставив долоню дашком на очі, щоб закрити їх непомітно для маркізи де Вільпарізіс. Я ні про що не думав, потім, знов зібравши думки і міцніше приострожуючи їх, я ще далі погнався шляхом до дерев, чи, точніше, внутрішньою путею, край якої я бачив їх у собі самому. Я знову відчув за ними той самий знайомий, але невиразний предмет, але доскочити до нього так і не доскочив. З бігом коліс уся ця купа наближалася. Де ж це я її бачив? У комбрейських околицях такого алеєвого в'їзду не було. Не нагадував цей куточок і німецьких сторін, куди ми з бабусею їздили колись на води. Чи не походили ці дерева з далеких літ мого дитинства, таких далеких, що в пам'яті нічого не вціліло від довкілля, і, подібно до сторінок, які знагла знаходиш із хвилюванням у нібито не читаному творі, вони самі зринули з забутої книги мого раннього дитинства? А може, вони, навпаки, належали до краєвидів зі сновидінь, краєвидів завжди однакових, принаймні для мене, бо їхня химерність була лише об'єктивізацією уві сні того зусилля, яке я робив, поки не спав, робив, аби зглибити таємницю місця, яку я вгадував за її зовнішнім виглядом, що так часто зі мною траплялося, коли я йшов на ґермантську сторону, або, щоб повернути таємницю тій місцевості, яку мені хотілося пізнати і яка відтоді, як я її пізнав, переставала мене цікавити, як, скажімо, Бальбек? Може, вони становили собою цілком новий образ, вирваний зі сну вчорашньої ночі, і вже такий бляклий, що здавалося, ніби він явився здалеку? А може, я зроду їх не бачив, може, вони крили в собі, як деякі дерева і трави, які я бачив на ґермантській стороні, сенс однаково темний, як невловний, який має далека минувшина, і коли вони наганяли на мене думи, мені здавалося, що зараз оживе переді мною і спогад? А що, як вони ніяких думок у собі не крили і двоїлися в часі, як іноді двояться предмети у просторі через мій утомлений зір? Пояснити п'є було годі. Тим часом вони йшли мені назустріч, якась міфічна проява, танок відьом чи норен, які частують мене своєю ворожбою. Мені хотілося вірити, що це примари минулого, любі друзі мого дитинства, загублені приятелі, з якими мене пов'язують спільні спогади. Ніби тіні, вони благали мене взяти їх із собою, воскресити. В їхній наївній і палкій жестикуляції проглядав безсилий жаль коханої істоти, яка втратила дар мови, усвідомлює, що нам не вгадно, чого вона домагається, а сказати сама цього не може. Та ось ми вже минули розтоку, і дерева зосталися позаду. Екіпаж ніс мене геть від того, що здавалося мені єдино правдивим, від того, що могло б мене справді ощасливити, а я думав, що він нагадує мені моє життя.