Цей шлях, як і багато інших у Франції, пнувся вгору досить круто, а потім повільно спускався вниз. Тоді я особливої принади в ньому не бачив, я тільки радів, що ми вертаємося додому. Але пізніше він став для мене джерелом розкоші і вбився мені впомку, мов якийсь першопочаток, усі подібні до нього шляхи, якими я їздив потім на прогулянку чи мандруючи, умить зливалися в одне ціле з ним і завдяки йому могли безпосередньо єднатися з моїм серцем. Тільки-но коляска чи авто виїздили на один з таких шляхів, що здавався продовженням того, яким я їздив з маркізою де Вільпарізіс, теперішня моя свідомість одразу діставала підпору, ніби ті наші мандри були вчора (всі збіглі відтоді роки де й дівалися), у враженнях, бережених від того далекого надвечір'я, коли під час наших прогулянок по бальбецьких околицях пахнуло листя, вставав туман, а за поблизьким селом крізь дерева було видно захід сонця, наче перед нами бовваніла якась нова лісова, одлегла осада, куди нам цього вечора вже не добратися. Ці враження, зливаючись із враженнями, які я спізнав ув інших краях, на подібних шляхах, незмінно доповнюючись тільки такими відчуттями, як вільний віддих, цікавість, лінощі, апетит, веселість духу, і ніякими іншими, посилювалися, набували стійкости особливого заласся, майже стійкости рамок буття, якими я, щоправда, користувався не часто, але в яких пробудження спогадів вносило в дійсність відчутну неабияку частку дійсности воскрешеної, вимареної, невловної, що викликало у мене в тих краях, якими я їхав, щось більше, ніж естетичне переживання, — скороминуще, але палке бажання залишитися тут назавше. Просто-напросто вдихати на повні груди запах листя, сидіти в екіпажі напроти маркізи де Вільпарізіс, зустрічатися з принцесою Люксембурзькою, яка помахає їй рукою, повертатися на обід до Ґранд-отелю, — скільки разів я думав про те, яке це невимовне щастя і що це щастя не може нам вернути ні теперішність, ні майбутність, що воно дається лише раз у житті!
Часто поверталися ми з прогулянки в пітьмі. Я несміливо цитував маркізі де Вільпарізіс, показуючи на місяць, гарні рядки Шатобріана, Віньї чи Віктора Гюґо: «Так місяць лив одвічну тайну туги», або: «Плачливий як Діана над струмком», або: «Смерк царствений запав, весільний і врочистий».
— І вам здається, що це гарно? — питала мене маркіза. — Геніально, як ви кажете? Далебі, мене дивує, що нині береться наповажне те, за що приятелі цих панів, віддаючи належне їхнім високим прикметам, перші збиткувалися над ними. Тоді таких титулів, як геній, не роздавали, а сьогодні як сказати письменникові, що в нього талант, він образиться. Ви мені наводите пишну фразу пана Шатобріана про місячне сяйво. Зараз ви побачите, чого я проти. Пан де Шатобріан бував часто у мого батька. Визнаю, він був приємний гість, коли нікого не було, був простий і дотепний, а на людях починав хизуватися і робився смішним; наприклад, розповідав при батькові, як він кинув королю межи очі свою заяву про відставку і як керував конклавом, забуваючи, що сам просив батька ублагати короля взяти його на службу і що мій батько чув його недоречні віщування щодо обрання папи. Треба було чути, що про цей славний конклав говорив пан де Блакас, людина зовсім іншого крою, ніж пан де Шатобріан. А його фраза про місячне сяйво стала в нас у домі неодмінною. Щоразу, як хтось приходив до нас у гості, то, коли світив місяць, йому радили пройтися з паном де Шатобріаном. А після повернення з прогулянки батько неодмінно відводив гостя набік: «Пан де Шатобріан був у доброму настрої?» — «О, так!» — «Він говорив про місячне сяйво?» — «Так, а звідки ви знаєте?» — «Даруйте, чи не сказав він вам…» І тут батько цитував цю фразу. «Авжеж, але яким дивом…» — «А ще він розповідав про те, який місяць у римській Кампаньї». — «Та ви чорнокнижник!» Батько не був чорнокнижник, просто пан де Шатобріан частував усіх тими самими заготовками.
Ім'я Віньї викликало у маркізи сміх:
— Він завжди проголошував: «Я граф Альфред де Віньї». Граф ти чи не граф — це не має жадної ваги.
А проте сама вона, мабуть, надавала цьому якоїсь ваги, бо додавала:
— Зрештою я не певна, чи був він граф; у кожному разі походив з вельми здрібнілого коліна, переводні, хоча у віршах писав про «рицарський султан». Який тонкий смак треба було для цього мати і як це цікаво для читача! Це щось на зразок Мюссе, адже той був звичайнісінький паризький міщанин, а висловлювався про себе пишномовно: «Шуліка золотий шишак мій прикрашає». Людина панського ложа ніколи так не скаже. Принаймні Мюссе мав поетичний хист. А пана де Віньї, за винятком «Сен-Марса», я не можу читати: його книги падають у мене з рук. Пан Моле різнився від пана де Віньї тим, що мав розум і такт, і коли приймав того до Академії, то дав йому доброго гарту. Що, що? Ви не знаєте його промови? Це просто шедевр підступности і зухвальства.