Я урвав бабусю, обнявши її, і спитав, чи не зауважила вона, що маркіза кинула якось такі слова, які можна зрозуміти, ніби вона пишається своєю родовитістю, хоча не говорить про це прямо. Я завжди ділився з бабусею своїми враженнями, без її підказки я не зумів би сам визначити, яка та чи інша людина. Щовечора я приносив їй зібрані за день начерки всіх живих істот, які для мене не існували, бо вони — це не вона. Одного разу я сказав їй так:
— Без тебе я не міг би жити.
— Що ти, що ти, — схвильовано озвалася вона. — Треба бути твердішим. Інакше що б з тобою сталося, аби я вирушила в мандри? Я б мріяла про те, щоб ти був цілком розсудливий і цілком щасливий.
— Я був би розсудливий, аби ти поїхала на кілька днів, але я лічив би години.
— А якби я поїхала на кілька місяців (на саму думку про це серце мені стиснулося)… на кілька років… на…
Ми обоє замовкли. Ми не зважувалися глянути одне одному в очі. Мені боліло більше за неї, ніж за себе. Я підступив до вікна і зумисне повільно, відвертаючи погляд, сказав:
— Ти ж знаєш, що я вмію пристосуватися. Попервах після розлуки з найдорожчими людьми я почуваю себе нещасним, а потім, кохаючи їх, як і раніше, звикаю, моє життя плине тихо, спокійно; я міг би жити без них місяці, роки.
Тут мені заціпило, і я відвернувся од вікна. Бабуся на хвильку вийшла з номера. А назавтра я завів з нею філософську розмову байдужішим тоном, але так, щоб вона прислухалася до моїх слів, і говорив я, між іншим, і про те, як це цікаво, що за останніми науковими даними матеріалізм нібито збанкрутував і що найімовірнішим залишається безсмертя душ і їхнє прийдешнє злиття.
Маркіза де Вільпарізіс попередила, що незабаром їй не доведеться з нами так часто бачитися. її небіж, майбутній вступник до Сомюра[148], відбуває військову службу в поблизькому Донсьєрі, а відпустку має провести в неї, і вона віддаватиме весь час йому. Під час прогулянок вона хвалилася перед нами його великим розумом, а ще більше його добрим серцем; я уявляв, що він набереться до мене симпатії, що я стану його найщирішим приятелем, і коли перед його приїздом маркіза натякнула бабусі, що, на жаль, його запазурила недостойна жінка, за якою він шаленіє і яка його не випустить, я, переконаний, що таке кохання неминуче веде до безумства, злочину чи самогубства, думаючи про те, яка мала часина судилася нашій дружбі, за моїми передчуттями вже дуже міцній, хоча я ще не бачив цього молодика, оплакував нашу дружбу і пов'язані з нею напасті, як оплакують дорогу істоту, про яку ми дізнаємося, що вона тяжко хвора і їй уже три чисниці до смерти.
Одного спечного пообіддя, коли я сидів у присмерку їдальні, яку прикривали від сонця, обарвлюючи її нажовто і тільки де-де лишаючи блискітки морської синяви, фіранки, я побачив між пляжем і дорогою високого щуплявого молодика з голою шиєю, гордо піднесеною головою, гострими очима і такою ясною шкірою й таким золотавим чубом, наче він увібрав у себе все сонячне світло. На прибульцеві була пара з м'якого кремового краму, який, здавалося, личив би радше жінці, аніж чоловікові, і легкість якого підкреслювала не менше, ніж прохолода в їдальні, надвірню спеку і поліття; хода його була навальна. Очі його (з одного щораз випадав монокль) були такого самого кольору, як море. Кожен приглядався до нього з цікавістю, всі знали, що молодий маркіз де Сен-Лу-ан-Бре славився своєю гожістю. Всі газети описували костюм, у якому він недавно був за секунданта на поєдинку юного дука д'Юзеса. Здавалося, що в того, у кого зовсім особливий колір чуба, очей, шкіри, особлива постава, завдяки чому його так само легко було б вирізнити в юрбі, як коштовну прожилку лазурового мінливого опалу в грубій породі, і життя мало бути не таке, як у інших. До того, як він так уклепався, на горе маркізи де Вільпарізіс, за нього билися найгожіші великосвітські дами, і коли він появився на пляжі з відомою вродливицею, до якої залицявся, то це тільки зміцнювало її славу, хоч не менше привертало загальну увагу й до нього самого. Його «шик», задерикуватість молодого «лева», а головне, надзвичайна врода давали певні підстави твердити, що в ньому є щось жіноче, але хиби в цьому не бачили, бо його мужність і залюбливість були відомі всім. Це і був той небіж маркізи де Вільпарізіс, про якого вона нам розповідала. Мені було приємно думати, що я спілкуватимуся з ним близько місяця і що він, мабуть, до мене привернеться. Він прудкою ходою пройшов через хол, ніби гнався за моноклем, який пурхав перед ним, як метелик. Він прийшов з пляжу, і море, яке заповнювало скляну стіну холу до половини, творило йому тло, на якому він відбивався на весь зріст, як на портретах тих малярів, які, думаючи прилучитися до сучасності, обирають для своєї моделі властиві рамки: моріжок для гри в поло чи Гольф, іподром, чардак яхти, і дають новочасний відповідник старих полотен, де людина зображена на передньому плані краєвиду. Парокінний повіз чекав на юного маркіза перед брамою; його монокль знов почав пустувати на сонці, а небіж маркізи де Вільпарізіс елегантно і вміло, наче великий піаніст, який навіть у найпростішій гамі заломить другорядного виконавця, сів біля візника, перебрав віжки і, розриваючи листа, що йому вручив директор готелю, рушив.