Після звершення чарівної примови ця погордлива істота, наче злослива фея, яка скидає свою стару шкіру й обмарює ворожбитськими чарами, у мене перед очима перекинулася наймилішим, найґречнішим хлопцем, якого я тільки коли-небудь знав. «Ба! — сказав собі: — Я обмилився на ньому, я жертва помилки, але я з'ясував собі одну помилку й допустився іншої, бо це ж великий пан, він пишається, що він шляхетного роду, але намагається це приховати». Отож, під усім чарівним вихованням Сен-Лу, під усією його поштивістю мені справді відкрилося інше нутро, про яке я в ньому не здогадувався.
Цей молодик, як поглянути, знуджений аристократ і спортовець, жив і цікавився лише духовними запитами, особливо модерністськими течіями в літературі й мистецтві, які брала на жарти його тітка; а ще він був просякнутий тим, що тітка називала соціалістичною фразеологією; сповнений великої погорди до своєї касти, цілі години просиджував він з Ніцше та Прудоном.[149] То був один із тих захоплених «інтелектуалів», які запоєм читають, які в полоні лише високих дум. У Сен-Лу об'яв цієї тенденції, украй абстрактної і вельми далекої від моєї злоби дня, зворушував мене і водночас трохи докучав. Скажу, що коли я довідався, хто його батько (з мемуарів, нашпигованих анекдотами про славетного графа де Марсанта, який втілював у собі особливу гожість далекої від нас доби), то, впавши в замрію, запраг дізнатися про життя графа де Марсанта більше, і мене сердило, що Робер де Сен-Лу замість просто бути сином свого батька, замість стати мені за провідника по старомодному романові, яким було графове життя, витворив собі культ Ніцше та Прудона. Його батько моїх жалів не поділяв би. Він був людина розумна, і йому були тісні рямці вищого світу. Він не встиг пізнати свого сина, але йому хотілося, щоб той син був кращий за нього. І я гадаю, що, на противагу решті родини, він захоплювався б, радів, що син задля суворих роздумів покинув марні батькові розваги; я певен, що мовчки, зі скромністю культурного магната, він нишком прочитав би улюблених синових авторів, щоб побачити, наскільки Робер його переріс.
Зрештою було прикро, що граф де Марсант, людина широких поглядів, міг би поцінувати сина, такого не схожого на нього, тимчасом як Робер де Сен-Лу, бувши з тих, хто думає, ніби вартість людини пов'язана з певними формами мистецтва та життя, заховав хоч і ніжну, але трохи зневажливу пам'ять про батька, який ціле життя кохався в полюванні та верхогонах, позіхав на Вагнері й божествив Оффенбаха. Сен-Лу не мав олії в голові, аби збагнути, що інтелігентність нічого спільного не має з визнанням якоїсь естетичної формули, і до розуму графа де Марсанта він ставився з тією зневагою, з якою поставилися б до Буальдьє[150] чи до Лабіша молодший Буальдьє або син Лабіша, пошившись у шанувальники надсимволічної словесности чи надскладної музики. «Батька я знав дуже мало, — мовив Робер. — Людина він був наче славна. Його горем було те, що він жив у лихоліття. Народитися в Сен-Жерменському передмісті і жити в добу Гелени Прекрасної — це суща катастрофа. Якби він був міщанин, прихильник Нібелунгів[151], може, він вийшов би на когось іншого. Мені навіть казали, що він кохався в письменстві. Але це ще нічого не означає, бо те, що він вважав за письменство, це все старий мотлох». Мені здавалося, ніби Сен-Лу занадто поважний, а Сен-Лу не розумів, що я не досить поважний. Міркуючи про все з інтелектуального погляду, не розуміючи чарів фантазії, декотрі з яких здавалися йому вбогими, він дивувався, як це я — я, кого він ставив куди вище за себе, — можу ними цікавитися.
149