З перших же днів Сен-Лу підкупив мою бабусю не лише безмежною добротою, яку він так настійливо виявляв до нас обох, а й тією природністю, яку він укладав у це, як і в багато чого іншого. Природність — мабуть, тому, що дає відчути природу в мистецькій душі — була тією чеснотою, яку бабуся ставила над усе: так у садах (наприклад, у комбрейському) вона не любила надто регулярних куртин, у куховарстві не терпіла «фігурних тортів», бо не так просто здогадатися, які їхні інгредієнти, а в грі піаністів їй не подобалась надто ретельна обробка, надмірна плавкість, вона навіть кохалася в незграйних, фальшивих нотах Рубінштейна. Цю саму натуральність вона з утіхою примічала навіть у строях молодого Сен-Лу з їхньою м'якою гожістю, без тіні «піжонства» або «натяжки», без цупкости чи накрохмалености. Ще більше шанувала вона цього багатого хлопчину за недбальство і вольність, з якими він жив у розкошах, не показуючи, що в нього «грошей до смутку», і не пробуючи високо носитися; чари простоти вона бачила навіть у його нездатності приховати, щоб не було видно на лиці, будь-якого почуття — ця властивість утрачається зазвичай укупі з іншими фізіологічними особливостями, характерними для дитячого віку. Якщо йому чогось кортіло і це раптом здійснилося — наприклад, йому говорили комплімент, — він радів такою раптовою, палкою, нестримною, буйною радістю, що не міг її стримати й приховати; утіха розливалася миттю по всьому його обличчю; яскравий рум'янець шарів крізь тонку шкіру щік; очі світилися сором'язливістю й радістю. І бабуся одразу ж відгукувалася на цей чарівний вираз щирости й відвертосте, тим паче, що тоді, як ми приятелювали з Сен-Лу, він, зрештою, не був облудним. А проте я знав ще й іншого (а таких немало), у кого фізіологічне щиросердя цього перебіжного рум'янцю не виключало аж ніяк лукавства; часто краска на лиці говорить лише про те, що навіть у безчесних людей радісне почуття буває таке сильне, що вони перед ним безборонні і мусять признатися до нього перед іншими. Але особливо захоплювалася бабуся природністю, з якою Сен-Лу без зайвої балаканини признавався у своїй симпатії до мене і для передачі якої в нього знаходилися такі слова, яких бабуся сама, за її твердженням, не могла б знайти, слова влучні і справді ніжні, під якими підписалися б «Севіньї і Босержан»; він не боявся кепкувати з моїх вад (угадуючи їх, на бабусин подив, дуже проникливо), але кепкував так, як кепкувала б вона, зичливо, підносячи, навпаки, мої душевні прикмети з запалом і завзяттям, діаметрально протилежними стриманості й холодності, якими його однолітки прагнуть зазвичай утвердитися. Щоб часом я не добув остуди, він, як холоднішало, а я цього не помічав, укутував мені ноги пледом; якщо він відчував, що я нуджу світом або нездужаю, то засиджувався ніби знічев'я зі мною ввечері; словом, опікувався мною навіть більше, ніж, на бабусину думку, годилося б, бо моєму здоров'ю був би корисніший гарт, але його турботливість глибоко зворушувала бабусю, як доказ його прихильности до мене.
Ми й незчулися, як уже стали нерозлий-друзями. Сен-Лу говорив «наша дружба» так, ніби йшлося про щось важливе й чудове, суще поза нами, а незабаром він уже називав це найбільшою — поминаючи почуття до коханої — радістю свого життя. Ці слова майже засмучували мене, я не знав, чим на них відповісти, бо при ньому, розмовляючи з ним (та й, мабуть, при будь-кому) я не зазнавав такого раювання, яке міг би пережити на самоті. Вряди-годи, зоставшися сам, я відчував, як із дна моєї душі починає джерелитися, бити живою цівкою якесь блаженство. Але якщо я був із кимось, якщо я розмовляв із приятелем, моя душа робила вольт, думки мої текли вже до співрозмовника, а не до мене самого і, йдучи у противному напрямку, не справляли мені жодної втіхи. Розлучившись із Робером, я впроваджував з допомогою слів якийсь лад у безладні хвилини, проведені з ним; я казав собі, що в мене щирий друг, що щирі друзі — рідкість, але відчував (свідомий своїх безцінних скарбів) щось зовсім супротивне добре знайомій мені втісі — втісі добувати з себе й витягати на світло те, що таїлося в сутіні. Якщо я дві-три години проводив з Робером де Сен-Лу і він не тямився від того, що почув від мене, я відчував потім гризоту, жаль, утому, що я не залишився сам і не взявся нарешті до праці. Але я себе вмовляв, що розум нам дається не для нас самих, що найбільші з нас добивалися визнання, що я не можу вважати за згаяні години, під час яких я підніс себе в очах мого друга, я завиграшки переконував себе, що повинен бути щасливий, і тим дужче боявся, як би в мене не забрано щастя, що його я не відчував. Над усе ми боїмося втратити радощі, які тікають від нас, бо вони не підручні нашому серцю. Я відчував, що здольний дружити більше, ніж багато хто з інших (бо добро моїх друзів я завше ставив понад власними інтересами, за які так тримаються інші і які для мене нічого не важили), але мене не могло б тішити почуття, яке замість випинати ріжницю між моєю душею і душею інших — а душі в нас несхожі — затирало б цю ріжницю. Зате іноді моя думка виокремлювала в Робері загальнішу істоту, ніж він сам, «пана», того, хто, мов загніжджений у ньому дух, пускає його в хід, орудує його рухами і вчинками; у такі хвилини, хоча він був зі мною, я відчував свою самоту, як перед картиною природи, чиєю гармонійністю я пройнявся. Він ставав тоді неживим предметом, і я намагався вивчити його глибше. Зайвий раз я виявляв у ньому давнішу, вікову істоту, того аристократа, яким Робер намагався не здаватися, і я зазнавав великої втіхи, але ця втіха йшла від моєї голови, а не від нашої дружби. В душевній і тілесній легкості, яка робила його ласкавість такою гожою, в розкутості, з якою він запрошував бабусю до своєї коляски, а потім підсаджував її, в моторності, з якою він, опасуючись, що мені холодно, зіскакував з передка, щоб накинути свого плаща на мої плечі, я відчував не лише спадкову звинність великих мисливців, яких було чимало в роду цього молодика, зацікавленого лише інтелектом, їхню зневагу до багатства, яка, вживаючись у ньому з бажанням бути багатим лише на те, щоб якнайкраще гостити друзів, дозволяла йому недбало кидати свої розкоші до їхніх ніг; насамперед я вгадував у всьому цьому певність чи злуду магнатів, які вважали, що вони «вищі за інших», а отже, не могли наділити Сен-Лу хоттю показувати, що він «такий, як усі», страхом, як би не здатися надто послужливим, який і справді був йому незнаний і який робить такою бридкою навіть найщирішу ввічливість плебея, позначаючи її пихою і незграбністю. Часом я дорікав собі за те, що мені приємно дивитися на мого приятеля як на мистецький витвір, себто уявляти собі, що всі частини його істоти допасовані між собою і регулюються загальною думкою, від якого вони залежні, але якої він не знає і яка, виходить, нічого не додає до його високих прикмет, до його розумової і духовної вартосте, хоча він сам так нею дорожив.