А проте його високі прикмети почасти завдячували цій загальній думці. Саме тому, що він був панич, у його розумовій діяльності, в його соціалістичних уподобаннях, які змушували його сходитися з молодими студентами, погано вбраними, але з великими примхами, було щось направду чисте й безкорисливе, чого не було в них. Вважаючи себе за спадкоємця темної і самолюбної касти, він щиро прагнув, аби вони вибачили йому його шляхетне уродження, а їх, навпаки, воно вабило, і вони шукали його товариства, хоча й намагалися гороїжитися і пиндючитися перед ним. Так само він лабузнився до людей, яких, на думку моїх батька-матері, поклонників комбрейської соціології, мав би цуратися. Одного дня ми сиділи з Робером на піску, аж це з парусинового шатра почулися кльони й прокльони на жидів, якими кишів Бальбек. «Тут кроку не ступиш, щоб не спіткати жида, — мовив чийсь голос. — Я, Боже збав, не якийсь юдофоб, але від їхнього племені не сховаєшся ніде. Тільки й чути: «Слухай, Абрашо! Я вже бачив Янкеля». Таке враження, що ти на абукірській вулиці». Той, хто вергав громи і блискавиці проти Ізраїлю, вийшов нарешті з намету, і ми позирнули на антисеміта. То був мій товариш Блок. Сен-Лу негайно попросив мене нагадати йому, що вони з ним зустрічалися на конкурсі ліцеїв, де Блок узяв першу нагороду, а потім у народному університеті.
Мене трохи смішила єзуїтська наука, яка виявлялась у Робера в тій ніяковості, яку породжувало в ньому побоювання уразити когось із його приятелів-інтелектуалів, хто порушував світський етикет, хто заганявся на слизьке: самого його це не обходило, але він відчував, що той спаленів би, якби помітив свій прогріх. А паленів сам Робер, ніби винний був він, як, скажімо, того дня, коли Блок, пообіцявши завітати до нього в готель, додав:
— Я не зношу показного шику цих величезних караван-сараїв, від циган мене млостить, отож хай пан скаже лайфтерові, щоб він їх уговкав і одразу ж доповів панові.
Особисто мене не дуже тішив прихід Блока до готелю. Він був, на жаль, у Бальбеку не сам, а з сестрами, які теж мали тут силу кревних та приятелів. Отож ця жидівська колонія була більше мальовнича, ніж приємна. З Бальбеком було так само, як із деякими країнами, Росією чи Румунією, де, як наводиться у підручниках з географії, жидівська людність не тішиться такою доброзичливістю і не асимілювалася такою мірою, як, приміром, у Парижі. Коли Блокові кузинки та вуйки або їхні одновірці чоловічої чи жіночої статі, збиті в гурт, усі типові, без чужорідних домішок, простували до казино, одні на «бал», інші до бакари, то ця процесія була одностайна, процесія людей, які нічого спільного не мали з тими, хто на них дивився і хто бачив їх тут щороку, ніколи їм не кланяючись, а це міг бути і гурт Камбремера, і клан голови суду, і великі й дрібні буржуа, і навіть звичайнісінькі паризькі Гендлярі збіжжям, чиї доньки, гарні, горді, задерикуваті, щирі французки, наче ті реймські статуї, не захотіли б мішатися з цим кагалом невихованих дівуль, які так цупко держалися курортної моди, що завше мали такий вигляд, ніби повертаються з ловитви креветок або збираються танцювати танго. Що ж до чоловіків, то попри пишноту їхніх смокінгів і лакованих черевиків, їхній різко окреслений тип викликав згадку про знахідки художників, так званих «глибоких знавців матеріалу», які, ілюструючи Новий Заповіт або «Тисячу й одну ніч», намагаються уявити собі край, де відбувалися події, і зображують апостола Петра чи Алі-Бабу точнісінько з таким обличчям, як у найтовстішого бальбецького «понтера». Блок рекомендував мені своїх сестер; він трактував їх украй брутально, зацитькував, а сестри реготали, аж за боки бралися на кожен вибрик брата, їхнього божища й кумира. Виходить, і в цьому середовищі, як і в кожному іншому, були свої розваги, високі прикмети і чесноти. Щоб у цьому переконатися, треба було до нього потрапити. Але воно не справляло приємного враження, воно це відчувало, воно бачило в цьому вияв антисемітизму і виступало проти нього щільною, зімкнутою фалангою, крізь яку ніхто зрештою і не мав охоти продиратися.