Що ж до «лайфта», то це вже не могло мене здивувати, бо кілька днів тому Блок запитав мене, чому це я приїхав до Бальбека (зате йому видавалося цілком природним, що він тут сам), «чи не маю я наміру завести якісь цікаві знайомства», і, почувши, що бальбецька поїздка була моєю давньою мрією (хоча не такою пожаданою, як венеційська), відповів: «Авжеж, поїхати бодай для того, щоб пити шербет із гарними дамульками і при цьому вдавати, ніби ти читаєш «Стоунз Венайз»[152] лорда Джона Рескіна[153], дурного пустомолота, химерного нудителя». Очевидно, Блок був певен, насамперед, що в Англії всі особи чоловічої статі — лорди, а потім, що літера «і» завжди вимовляється там «ай». Зате Сен-Лу вважав, що неправильна вимова ніякої ваги не має, він бачив у цьому лиш незнання правил доброї поведінки, якими він гребував саме тому, що сам знав їх як своїх п'ять пальців. Але побоюючись, як би Блокові колись не розтлумачили, що треба говорити «Веніс» і що Рескін — не лорд, і як би Блок не подумав, ніби він пошився в Роберових очах у дурні, Сен-Лу відчув себе винним у тому, що нібито не показав належної поблажливосте, хоча якраз був поблажливий аж надто, і краска сорому, яка, звичайно, шибнула б у лице Блокові того дня, коли він дізнався б про свою помилку, загодя залила Роберів вид. Робер думав, що Блок надає своєму промахові більше ваги, ніж він. Блок невдовзі це й довів, перебивши мене, коли я сказав «ліфт»:
— А, треба говорити «лаіфт»! — і сухим тоном, спогорда додав: — Та це зрештою байдуже, — спогорда кинув репліку, схожу на рефлекс, репліку, яку кидають усі самолюбні люди за поважних і за дрібних обставин, репліку, яка при будь-якій нагоді показує, якою важливою насправді видається нам річ, що її ми називаємо незначною; репліку часом трагічну, болісну, і тоді вона перша вихоплюється з уст того, кому відмовляють у послузі, позбавляючи його останньої надії: «Це пусте, менше з тим, я якось залагоджу цю справу». А залагоджується ця справа, така нібито незначна, іноді не чим іншим, як самогубством.
Потім Блок почав мастити мене медом. Мабуть, йому страх хотілося примилятися до мене. А проте він запитав мене: «Це що, через зачарування вельможним панством, панством, сказати по щирості, нешеретованим, — ти водишся з Сен-Лу-ан-Бре? У тебе, певне, страшенний напад снобізму. Признайся, ти сноб? Сноб, егеж?» Ні, Блокові не перехотілося упадати коло мене. Але він був, якщо скористатися неправильним виразом, «погано поведений», і цієї вади своєї не помічав чи принаймні й гадки не мав про те, що ця вада може разити інших.
Те, що в людей за будь-яких обставин часто трапляються одні й ті самі чесноти, не дивовижніше, ніж обтяженість кожного з них численними вадами. Безперечно, «найпоширеніший» не здоровий глузд, а доброта. Нас чарує, як вона розквітає як самосійка, в найзанехаяніших, найглухіших закутинах, наче в якомусь урочищі мак, подібний до всіх інших маків, хоча він ніколи їх не бачив і знав лише вітер, який іноді погойдував його самотню червону шапинку. Навіть якщо доброта, прибита корисливістю, ніяк себе не виявляє, вона все-таки існує, і коли, — наприклад, при читанні роману чи газети, — її не глушать якісь егоїстичні рушії, вона вруниться, вона розпускається навіть у душі вбивці, аматора романів, друкованих із номера в номер, який завжди тягне руку за слабким, за правим і упослідженим. Одначе розмаїтість вад не менш дивовижна, ніж подібність чеснот. Найпрекрасніша людина може мати ваду, яка вражає нас і обурює. Один напрочуд розумний — усе ідеалізує, не відгукується погано ні про кого, але може забути в кишені дуже важливого листа, якого сам-таки зголосився вкинути в поштову скриньку, а потім ви через нього пропустили побачення, дуже важливе для вас, і він навіть не вважає за потрібне перепросити, та ще й усміхається, хизуючись тим, що, мовляв, не помічає часу. Інший чуйний, лагідний, хоч у вухо бгай, співає тобі милі речі, але ти відчуваєш, що він щось замовчує, затаює щось неприємне у своєму серці, а там воно тухне-протухає; тим часом йому з тобою так добре, що він ладен сидіти в тебе доти, доки ти не впадеш з утоми. Третій щиріший, але його щирість доходить до того, що він неодмінно нагадає тобі, що того дня, коли ти, відмогшись тим, що болить голова, не прийшов до нього, тебе бачили, як ти входив до театру і виглядав нівроку, або що твоя підмога виручила його не дуже, до того ж, крім тебе, ще троє обіцяли свою підмогу, тож він не вельми тобі й завдячує. За таких околичностей другий удав би, що й гадки не має про те, що ти був у театрі, і не сказав би тобі, що не лише ти, а й інші зробили тобі цю саму послугу. Та для того третього друга він не приклад. Третій відчуває потребу повторювати і розповідати іншим щось украй тобі прикре, пишається тим, що він такий прямодушний, і з притиском вам каже: «Такий уже я вдався!» Інші дратують тебе непроханою цікавістю або, навпаки, таким цілковитим її браком, що ти можеш розповідати про якусь сенсаційну пригоду, а вони навіть не поцікавляться, що там і до чого; ще інші цілі місяці не відповідають на твої листи, якщо твої листи стосуються тебе, а не їх, або ж напишуть тобі, що прийдуть до тебе з просьбою, і ти даремно просидиш удома, бо вони так і не прийдуть, і ти марно прождеш їх ще два-три тижні тільки через те, що не відповів на їхнього листа, хоча він і не вимагав відповіді, а вони подумали, що ти на них образився. Дехто, думаючи лише про себе й ані крихти про тебе, якщо йому весело і хочеться тебе бачити, хоча б ти мав якусь пильну роботу, теревенить про щось, не даючи тобі й рота розтулити, але якщо його дратує негода або якщо він у злому гуморі, тобі доведеться тягнути його за язика, але тупа його лінь непереборна і він не спроможеться навіть буркнути щось на відповідь, наче йому позакладало. У кожного з наших приятелів стільки вад, що для того, щоб не розлюбити їх, нам доводиться втішатися тим, що вони талановиті, добрі, щиросерді або, згнітивши серце, дивитися на їхні хиби крізь пальці. На жаль, над милостивою впертістю, з якою ми намагаємося не бачити якихось вад нашого приятеля, бере гору впертість, з якою наш приятель віддається своїм гріхам, чи то тим, що він сам засліплений, чи то тим, що приписує сліпоту іншим. Він своїх вад не помічає і думає, що вони не помітні й іншим. Ризик не сподобатися іншим здебільшого пов'язаний із трудністю визначити, якою мірою щось залишається у нас непомітним, а тому, бодай з обачности, ніколи не слід говорити про себе, бо можете бути певні, що на цей предмет ваш погляд розбігатиметься з поглядом будь-якого співрозмовника. Коли ми відкриваємо для себе справжнє життя іншої людини, відкриваємо світ дійсний під оболонкою світу позірного, ми буваємо вражені так, ніби забралися в дім, як поглянути, зовсім звичайний, але насправді напхом напханий скарбами, відмикачками, трупами; але не менш ми буваємо вражені й тоді, коли замість образу, який ми створили про себе, покладаючись на почуте від багатьох, ми дізнаємося з розмови, яку вони провадили про нас без нас, що ті люди бачать наш образ і наше життя в зовсім іншому світлі. Отож коли ми говоримо про себе, можемо бути певні, що наші невинні й обережні слова, які були вислухані з позірною ґречністю й лицемірним схваленням, викличуть злостиві чи веселі, але в кожному разі негарні для нас балачки. В найкращому разі ми ризикуємо породити роздратування невідповідністю нашого уявлення про самих себе нашим словам,
153