речно, «найпоширеніший» не здоровий глузд, а доброта. Нас чарує, як вона розквітає як самосійка, в найзанехаяніших, найглухіших закутинах, наче в якомусь урочищі мак, подібний до всіх інших маків, хоча він ніколи їх не бачив і знав лише вітер, який іноді погойдував його самотню червону шапинку. Навіть якщо доброта, прибита корисливістю, ніяк себе не виявляє, вона все-таки існує, і коли, — наприклад, при читанні роману чи газети, — її не глушать якісь егоїстичні рушії, вона вруниться, вона розпускається навіть у душі вбивці, аматора романів, друкованих із номера в номер, який завжди тягне руку за слабким, за правим і упослідженим. Одначе розмаїтість вад не менш дивовижна, ніж подібність чеснот. Найпрекрасніша людина може мати ваду, яка вражає нас і обурює. Один напрочуд розумний — усе ідеалізує, не відгукується погано ні про кого, але може забути в кишені дуже важливого листа, якого сам-таки зголосився вкинути в поштову скриньку, а потім ви через нього пропустили побачення, дуже важливе для вас, і він навіть не вважає за потрібне перепросити, та ще й усміхається, хизуючись тим, що, мовляв, не помічає часу. Інший чуйний, лагідний, хоч у вухо бгай, співає тобі милі речі, але ти відчуваєш, що він щось замовчує, затаює щось неприємне у своєму серці, а там воно тухне-протухає; тим часом йому з тобою так добре, що він ладен сидіти в тебе доти, доки ти не впадеш з утоми. Третій щиріший, але його щирість доходить до того, що він неодмінно нагадає тобі, що того дня, коли ти, відмогшись тим, що болить голова, не прийшов до нього, тебе бачили, як ти входив до театру і виглядав нівроку, або що твоя підмога виручила його не дуже, до того ж, крім тебе, ще троє обіцяли свою підмогу, тож він не вельми тобі й завдячує. За таких околичностей другий удав би, що й гадки не має про те, що ти був у театрі, і не сказав би тобі, що не лише ти, а й інші зробили тобі цю саму послугу. Та для того третього друга він не приклад. Третій відчуває потребу повторювати і розповідати іншим щось украй тобі прикре, пишається тим, що він такий прямодушний, і з притиском вам каже: «Такий уже я вдався!» Інші дратують тебе непроханою цікавістю або, навпаки, таким цілковитим її браком, що ти можеш розповідати про якусь сенсаційну пригоду, а вони навіть не поцікавляться, що там і до чого; ще інші цілі місяці не відповідають на твої листи, якщо твої листи стосуються тебе, а не їх, або ж напишуть тобі, що прийдуть до тебе з просьбою, і ти даремно просидиш удома, бо вони так і не прийдуть, і ти марно прождеш їх ще два-три тижні тільки через те, що не відповів на їхнього листа, хоча він і не вимагав відповіді, а вони подумали, що ти на них образився. Дехто, думаючи лише про себе й ані крихти про тебе, якщо йому весело і хочеться тебе бачити, хоча б ти мав якусь пильну роботу, теревенить про щось, не даючи тобі й рота розтулити, але якщо його дратує негода або якщо він у злому гуморі, тобі доведеться тягнути його за язика, але тупа його лінь непереборна і він не спроможеться навіть буркнути щось на відповідь, наче йому позакладало. У кожного з наших приятелів стільки вад, що для того, щоб не розлюбити їх, нам доводиться втішатися тим, що вони талановиті, добрі, щиросерді або, згнітивши серце, дивитися на їхні хиби крізь пальці. На жаль, над милостивою впертістю, з якою ми намагаємося не бачити якихось вад нашого приятеля, бере гору впертість, з якою наш приятель віддається своїм гріхам, чи то тим, що він сам засліплений, чи то тим, що приписує сліпоту іншим. Він своїх вад не помічає і думає, що вони не помітні й іншим. Ризик не сподобатися іншим здебільшого пов'язаний із трудністю визначити, якою мірою щось залишається у нас непомітним, а тому, бодай з обачности, ніколи не слід говорити про себе, бо можете бути певні, що на цей предмет ваш погляд розбігатиметься з поглядом будь-якого співрозмовника. Коли ми відкриваємо для себе справжнє життя іншої людини, відкриваємо світ дійсний під оболонкою світу позірного, ми буваємо вражені так, ніби забралися в дім, як поглянути, зовсім звичайний, але насправді напхом напханий скарбами, відмикачками, трупами; але не менш ми буваємо вражені й тоді, коли замість образу, який ми створили про себе, покладаючись на почуте від багатьох, ми дізнаємося з розмови, яку вони провадили про нас без нас, що ті люди бачать наш образ і наше життя в зовсім іншому світлі. Отож коли ми говоримо про себе, можемо бути певні, що наші невинні й обережні слова, які були вислухані з позірною ґречністю й лицемірним схваленням, викличуть злостиві чи веселі, але в кожному разі негарні для нас балачки. В найкращому разі ми ризикуємо породити роздратування невідповідністю нашого уявлення про самих себе нашим словам, невідповідністю, через яку суд людей про самих себе звичайно такий самий смішний, як мугикання нездарних аматорів співу, які відчувають потребу курникати улюблену мелодію і пнуться присмачити нерозбірливе мимрення своє енергійною мімікою і екстатичним виразом на лиці, хоча цей екстаз нам не передається. До лихої звички говорити про себе та про свої вади треба додати іншу, супутню їй звичку, звичку відшукувати в інших ті самі ґанджі, які ми маємо самі. Саме про ці вади ми мовимо повсякчас: це дає змогу говорити про себе, хай небезпосередньо, змогу, яка поєднує в собі втіху сповіді з утіхою розгрішення. Зрештою наша увага, завжди звернута на те, що в нас характерне, бачить найкраще ці самі риси і в інших. Короткозорий мовить про іншого короткозорого: «Та він же ледве бачить»; сухотник сумнівається, чи здорові легені у здорованя; нечупара тільки й мовить про тих, хто не миється; смердючка нарікає, що від когось тхне; рогоносець скрізь бачить рогоносців; легковажна жінка — легковажних жінок; сноб — снобів. До того ж кожен порок, так само як і кожен фах, вимагає від людини й розвиває в ній спеціальні знання, якими вона не проти похизуватися. Збоченець винюхує збоченця, кравець, якого ти частуєш у себе, ще не озвавшись до тебе, уже прикинув вартість краму, з якого зшито твою пару, і пальці в нього аж сверблять, аби його помацати; а як ти, погомонівши хвилю-другу з дантистом, спитаєш його, якої він думки про тебе, він скаже, скільки у тебе попсутих зубів. Це видається йому найважливішим, тоді як тобі, хто помітив попсовані зуби в нього, це уявляється в ньому найсмішнішим. Ми гадаємо, що інші сліпі, не лише коли говоримо про самих себе; поводимось ми так, ніби вони сліпі. Для кожного з нас існує свій окремий божок, і він приховує від нас наші вади або обіцяє, що їх ніхто не побачить, так само як він закриває очі й затикає ніздрі тим, хто не миється, аби вони не знали, що в них леп за вухами, не відчували, що під пахвами у них пахне потом, і запевняє їх, що вони можуть сміливо йти куди заманеться, ніхто нічого не зауважить. А ті, хто носить чи дарує фальшиві перли, уявляють собі, що їх матимуть за правдиві. Блок був погано вихований, він був невропат, сноб, належачи до малопоштивої родини, він, як на дні моря, витримував на собі страшелезний тиск, і тисли на нього не лише християни, утримувані на поверхні, а й нижчі шари жидівських каст, нижчі щодо християн, але вищі щодо його касти, кожна з яких гнітила своєю погордою ту, що була відразу ж під нею. Аби випливти аж на свіже повітря крізь шари жидівських родин, Блок потребував би кілька тисячоліть. Треба було пробивати собі шлях інакше.