«Маркіз де Сен-Лу-ан-Бре! А, хай тобі грець!» — вилаявся він, — прокльоном у нього завжди передавалася найвища міра пошани до вельмож. І кинув на сина, здатного нав'язати такі високі стосунки, захоплений погляд, мовляв: «Оце здивував! Невже цей вундеркінд — моє дитятко?» Той погляд справив моєму колезі втіху не меншу, ніж коли б його місячне утримання зросло на п'ятдесят франків. Бо Блок почував себе в домі зле, він знав, що батько вважає його за схибнутого через його захоплення Леконтом де Лілем, Ередіа[159] та іншою подібною «богемою». Але знайомство з маркізом де Сен-Лу-ан-Бре, батько якого — голова Суецького каналу (а, хай тобі грець!), — це здобуток «безперечний». Ось тільки шкода, що в Парижі залишився, щоб тут, бува, його не зіпсували, стереоскоп. Лише Блок старший умів чи принаймні мав право користуватися ним. Зрештою він показував його зрідка, і то при нагоді, в дні, коли скликалося гостей і донаймалося чоловічу челядь. Отож-бо стереоскопічні сеанси були наче нагородою, привілеєм, ласкою для тих, хто приходив, а господареві дому вони здобували таку саму славу, яку дає людині талант, ніби і знімки робив, і апарат винайшов він сам. «Ти не був учора в Соломона?» — питали одне в одного родичі. «Ні, я до кола обраних не потрапив! А що там було?» — «Ґвалт і репет, стереоскоп і всі ці штучки-дрючки». — «А, і стереоскоп? Тоді шкода, що мене не було, — я чув, Соломон здорово показує».
— Дарма, — сказав Блок старший синові, — не все зразу, це буде для нього принадою на майбутнє.
Батьківська ніжність його дійшла до того, що він уже подумував, аби потішити сина, виписати стереоскоп. Але «фізичного часу» не було, чи здавалося, що не було. А тим часом довелося через нас відкласти обід: Сен-Лу сидів на місці, дожидаючи вуйка, який мав приїхати на два дні до маркізи де Вільпарізіс. Вуйко дуже кохався у фізичних вправах, надто в ходьбі на далекі відстані, і хотів більшу частину шляху від замку, де відпочивав, пройти пішки, ночуючи на фермах, а тому ніхто не знав до пуття, коли саме він появиться у Бальбеку. Боячись рушати з готелю, Сен-Лу доручав мені носити до Енкарвіля, де було телеграфне бюро, депеші його коханці, а надсилав він їх щодня. Очікуваного вуйка звали Паламед — це ім'я він одідичив від предків, княжат сицилійських. А згодом, вичитавши в історичних книгах, що якийсь подеста чи князь Церкви носив таке саме ймення, цю гарну ренесансову медаль, а на думку інших, античну, яка завжди зоставалася в сім'ї, переходила від роду й до роду, а потім від ватиканської колекції до вуйка мого приятеля, я втішався, як втішаються ті, хто не має грошей, аби колекціонувати медалі, збирати пінакотеку, хто обмежується пошуками старих імен (імен країв, імен достеменних і барвистих, як стара мапа, як емблема, корогва чи збірка кутюм; імен хресних, де в гарних французьких кінцівках лунають і чуються мовні хиби, простацькі інтонації, огріхи вимови, всі ті перекручення, на які наші предки довго наламували латинські чи саксонські слова, і це каліцтво згодом було взаконене граматиками), словом, хто завдяки такій збираниці старовинних звучань влаштовує для себе концерти, як ті люди, які купують viola da gamba або viola d'amore, аби виконувати на старовинних інструментах старосвітську музику. Сен-Лу сказав мені, що навіть у найзамкнутішому аристократичному колі його вуйко Паламед вирізнявся своєю особливою неприступністю, що він гоноровитий, пишається своєю вельможністю і що він, братова та ще кілька обранців створили так званий «клуб феніксів». Але й там він так усіх залякав своєю зарозумілістю, що бували випадки, коли люди з товариства зверталися з проханням рекомендувати їх йому до його рідного брата і чули відмову: «Що ви, і думати забудьте просити мене, щоб я познайомив вас із моїм братом Паламедом. Моя дружина, ми всі, тут безпорадні. Або ж він буде з вами неласкавий, а мені б цього не хотілося». Разом зі своїми друзями він склав список членів Жокей-клубу, з якими нізащо в світі не хотів знайомитися, — до цього списку потрапило двісті душ. А у графа Паризького за свою гожість і за свою пиху він дістав прізвисько Принц.