Отак породичалася з Ґермантами, та ще так близько, та сама маркіза де Вільпарізіс, яка довший час зоставалася для мене дамою, яка подарувала мені, коли я пішки під стіл ходив, качку з коробкою шоколаду в дзьобі, дамою, яка була така далека від Ґермантської сторони, ніби жила весь час на Мезеґлізькій стороні, яка здавалася мені не такою блискучою, як комбрейський оптик, яку я ставив нижче його і яка нині підскочила в ціні так само казково, як знецінюються деякі наші власні речі, при чому ці підвищення і зниження вносять у нашу молодість і в періоди нашого життя, в яких щось іще збереглося від нашої молодости, перетворення такі численні, Овідієві метаморфози.
— Чи це правда, що в замку зібрані всі погруддя давніх володарів Ґерманта?
— Атож, це дивовижне видовище, — сказав іронічно Сен-Лу. — Сказати по щирості, це, як на мене, дуже кумедно. Але в Ґерманті — це буде цікавіше! Тут є дуже зворушливий портрет моєї тітки пензля Кар'єра. Це така сама розкіш, як Вістлер чи Веласкес, — додав Сен-Лу, — у своїй горливості неофіта він іноді починав плутатися в величинах, — є там і приємні полотна Ґюстава Моро. Моя тітка, сестриниця вашої приятельки маркізи де Вільпарізіс, виросла при ній і вийшла за свого кузена, теперішнього дука Ґермантського, а герцог теж доводиться небожем моїй тітці Вільпарізіс.
— А хто ж тоді ваш дядько?
— У нього титул барона де Шарлюса. За положеннями по смерті мого діда у перших вуйко Паламед мав прибрати титул принца де Лом, який носив його брат, перш ніж став дуком Ґермантським, бо в цій родині титули міняються, як сорочки. Але вуйко на все це дивиться по-своєму. На його думку, нині надуживають трохи титулами італійських княжат, іспанських грандів тощо, і хоча він мав до вибору кілька титулів принца, проте з духу суперечности і щоб показати, який він простий, хоча за цією простотою криється велика пиха, зберіг титул барона де Шарлюса. «Нині всі принци, — каже він, — треба ж бодай чимось відрізнятися від інших; я носитиму титул принца, лише коли захочу подорожувати інкогніто». Він запевняє, що нема титулу давнішого, ніж титул барона де Шарлюса; аби довести вам, що цей титул давніший за титул Монморансі, які загарбали собі право називатися першими баронами Франції, хоча вони всього лишень перші барони Іль-де-Франса, де було їхнє лено, вуйко просторікуватиме цілими годинами і з дорогою душею, адже він людина хоча й дуже тонка, дуже кебетлива, а проте вважає це за животрепетну тему для розмови, — додав з усмішкою Сен-Лу. — Але я вдався не в нього, і ви не змусите мене говорити про родовід: що може бути нуднішого, кого це може тепер хвилювати? їй-бо, життя коротке.
У невблаганному погляді, який змусив мене озирнутися біля казино, я пізнав той самий погляд, який був звернений до мене в Тансонвілі, коли пані Сванн гукала Жільберту.
— Ви мені казали, що ваш дядько, барон де Шарлюс, мав багато коханок. А пані Сванн — теж?
— Ба ні, що ви! Він великий Сваннів друг, завжди палко за нього заступався. Але щоб був коханком його дружини, такого й на думку нікому б не спало. Якби світ дізнався, що ви в це вірите, то всі дивом дивувалися б.
Я не посмів відповісти, що якби у Комбре дізналися, що я в це не вірю, то дивувалися б ще більше.
Бабуся була захоплена бароном де Шарлюсом. Правда, барон надавав величезної ваги тому, якого хто роду і який у нього статус, і бабуся це зауважила, але ставилася до цього без тієї суворосте, яка складається звичайно з глибоко зачаєної заздрости та досади, що хтось інший, а не ти має такі бажані, але недосяжні переваги. Навпаки, рада з самої себе і не заздра на чиюсь пишноту і славу, бабуся, при її розумі помічаючи вади барона де Шарлюса, говорила про нього з тією невимушеною, усміхненою, майже співчутливою зичливістю, якою ми віддячуємося предметові нашої безкорисливої обсервації за ту втіху, яку він справляє, тим паче, коли цим предметом був той, чиї домагання здавалися їй хай і не законними, зате своєрідними, такими не схожими на ті, що вже надокучили її очам. Якщо бабуся так легко пробачала баронові де Шарлюсу його аристократичні упередження, то це переважно за його тямущість і вражливість, якими його, мабуть, ущедрила природа, на відміну від сили салонних шаркунів, над якими так збиткувався Сен-Лу. Але дядько не пожертвував, як небіж, забобонами задля високих ідеалів. Барон де Шарлюс, він сполучав у собі і те, і те. Власник на правах нащадка герцогів Немурських і принців Ламбальських архівів, меблів, Гобеленів, портретів його предків пензля Рафаеля, Веласкеса, Буше, наділений правом говорити, що при перегляді родинного літопису він одвідує музей і незрівнянну бібліотеку, барон де Шарлюс, навпаки, підносив аристократичний спадок до рангу, якого небіж його позбавляв. І ще одне: не такий ідейний, як Робер, не такий балакливий, більший реаліст у підході до людей, він не хотів нехтувати важливого у їхніх очах елемента свого престижу, а престиж не тільки давав його уяві безкорисливу втіху, а й прислужувався непомалу в його практичній діяльності. Розбіжності так і залишаться між людьми його десятка і тими, хто дотримується свого ідеалу, що велить їм зректися своїх переваг, аби пориватися, як це нерідко буває, лише до втілення ідеалу в житті — так малярі чи письменники жертвують своєю майстерністю, так народ-поет захоплюється модерном, так народ-воїн започатковує тотальне роззброєння, так усевладні уряди демократизуються і скасовують драконівські закони, попри те, що найчастіше життя не віддячує цих шляхетних зусиль; одні втрачають талант, інші позбуваються свого вікового панування; пацифізм множить іноді війни, потурання збільшує злочинність. Потяг Робера до щирости і до розкутости не можна було не визнати вельми шляхетним, а проте з житейського погляду можна було радіти, що його нема у пана де Шарлюса, бо той перевіз до себе з палацу Ґермантів усі гарні різьблені меблі, а не змінив їх, як небіж, на убрання «стиль-модерн», на Лебурів і Гійоменів. Правда, ідеал пана де Шарлюса був дуже штучний і — якщо лише цей епітет підходить до слова «ідеал» — настільки ж мистецький, як і світський. Лише в дуже небагатьох жінок великої вроди і високої культури, чиї бабусі два сторіччя тому втілювали славу і гожість давнього режиму, барон бачив вишуканість, йому було добре тільки з ними, і захоплення, звичайно, щире, живилося історичними і мистецькими ремінісценціями, пов'язаними з їхніми іменами, — так вивчення античности посилює захоплення науковця одою Горація, хоч та, може, поступається сучасній поезії, до якої цей учений зостався б байдужий. Кожна з цих жінок проти гарненької міщаночки була для барона тим, чим було б поряд із сучасною картиною, де зображено дорогу або ж весілля, старовинне полотно, чия історія добре відома, починаючи з того часу, коли його замовляв папа чи король, і далі, коли його дарували, купували, забирали чи діставали у спадок такі-то й такі-то, з ким пов'язана якась подія, принаймні шлюб, що становить історичний інтерес, — а отже, наші знання про полотно надають йому особливої вартости тим, що посилюють у нас відчуття багатства нашої пам'яти та ерудиції. Пан де Шарлюс тішився, що такі, як у нього, забобони, які не дозволяють кільком великим паніям приятелювати з жінками не такої блакитної крови, зберегли цих паній для нього з усією їхньою нерозтраченою шляхетністю, щоб він міг так само схилятися перед ними, як перед фасадами XVIII сторіччя, підпертими пласкими колонами рожевого мармуру, в яких нові часи нічого не змінили.