Барон розповідав, що його посілість, де іноді ночувала Марія-Антуанетта, палацик із парком, що розбив Ленотр[160], нині перейшов до багатих фінансистів Ізраелів, які купили маєток. «Ізраелі, — так принаймні вони себе величають, — це, гадаю, не так імення власне, як родове, етнічне поняття. Хто їм там знає, цього розбору людей, може, вони й прізвища не мають, може, їм дається назва їхньої громади. Ну, та менше з тим! Бути колись садибою Ґермантів і тепер належати Ізраелям!!! — згукнув він. — Це нагадує покої в замку Блуа, про які мені сказав дозорець: «Тут молилася Марія Стюарт, а нині я ховаю тут свої мітли». Звичайно, я й чути не хочу про споганену оселю, як і про мою кузину Клару де Шіме, яка покинула чоловіка. Але я зберігаю знімок посілости, де її сфотографовано до споганення, і зберігаю знімок принцеси, ще з тих часів, коли її великі очі дивилися лише на мого кузена. Фото трохи надолужує те, чого йому бракує нині, коли воно вже не відтворює того, що є, а показує те, що минуло. Я можу подарувати першу світлину, якщо вас цікавить такого роду архітектура», — сказав він бабусі. Аж це він помітив, що з кишені йому виткнулася кольорова шлярка його вишиваної хустини, і хутенько запхав її назад із переляканим виглядом аж ніяк не невинної, але занадто сором'язливої жінки, яка, вдаючи недвигу серцем, вважає показувати свої принади за непристойність.
— Уявіть собі, — додав пан де Шарлюс, — ці люди почали з того, що вирубали парк Ленотра, це так само злочинно, як почикрижити полотно Пуссена. За це ті Ізраелі мали б сидіти в криміналі. Щоправда, — вів далі барон з усмішкою, — їх можна б затокарити туди за багато чого іншого! У кожному разі ви можете собі уявити, яке враження справлятиме при такій архітектурі англійський сад.
— Але ж будинок у тому самому стилі, що й Малий Тріанон, — озвалася маркіза де Вільпарізіс, — а Марія-Антуанетта заклала ж там англійський сад.
— Який, одначе, нівечить фасад Габріеля, — підхопив пан де Шарлюс. — Звичайно, тепер було б варварством нищити її Село. Але хоч би який був дух часу, я сумніваюся, щоб вереди пані Ізраель були вам такі самі дорогі, як пам'ять про королеву.
Тимчасом бабуся подала мені знак, щоб я йшов спати, попри наполягання Робера, який, на превеликий мій сором, зронив при панові де Шарлюсі, що мене перед сном бере за серце нудьга, а це його дядькові мало видатися зовсім бабським. Я ще трохи загаявся у маркізи, а потім пішов, і незабаром був дуже здивований, коли почув стук і на запитання, хто там, мені відповів баронів голос. Лунав він якось сухо:
— Це Шарлюс. Можна до вас? Мій сестринець, — заявив барон тим самим тоном, причинивши двері, — сказав, що ви погано засинаєте, а ще він сказав, що ви шанувальник Берґотта. Я привіз із собою його книгу, ви, мабуть, її не читали, ось вона, на сон грядущий.
Я розчулено подякував панові де Шарлюсу і сказав, що я, навпаки, боявся, як би, дізнавшись від Сен-Лу, що ніч діє на мене гнітюче, барон не подумав, ніби я ще дурніший, ніж є насправді.
— Ба ні! — вже лагідніше відказав він. — Може, ви нічим і не вражаєте, та чи ж багато є таких, що чимось вражають! Але поки що ви принаймні ходите в молодих, а молодість наділена якимось чаром. Зрештою, мій любий пане, геть-то нерозумно брати на жарти і на глузи те, чого не відчуваєш сам. Я люблю ніч, а ви кажете, що вас вона гнітить; я люблю запах троянд, а мого друга від їхнього аромату морозить. То що мені, через це зневажати його? Я намагаюся все зрозуміти і нікого не брати на зуби. Словом, ви не дуже переймайтеся. На серці прикро, авжеж, я знаю, що можна мучитися через те, що інші тебе не розуміють. Але ваше прив'язання до бабусі — це таке диво! Ви часто бачитеся з нею. До того ж ця любов розумна, я хочу сказати, взаємна. А це все-таки, повірте мені, рідкість!