Отож до мого товариша Блока заплішився Блок старший, який на сорок років відстав від сина, розповідав дуренські анекдоти і реготав над ними в душі мого друга ще голосніше, ніж Блок-батько зовнішній і достеменний, бо зі сміхом, яким пирскав Блок старший, вважаючи за потрібне разів зо два-три повторювати останнє слово, щоб слухачі розсмакували всю сіль розказаної історії, зливався галасливий сміх, яким син незмінно вітав за столом батькові придибашки. Бовкнувши щось дуже закрутисте, молодий Блок виставляв напоказ одібраний ним спадок: він втридцяте частував нас якимись словесами, які Блок старший добував (як і сурдут) у врочисті дні, коли молодий Блок приводив когось, на кого треба було пускати ману: когось зі своїх викладачів, колегу, увінчаного всіма відзнаками, або, як сьогодні, Сен-Лу і мене. Ось приклади: «Це могутній письменник-баталіст, він із фактами в руках довів, що в російсько-японській війні японці неодмінно будуть погромлені, а росіяни переможуть». Або: «Цю людину можна назвати найкращим політиком серед фінансистів, а серед політиків — найкращим фінансистом». Такі історії часом пересипалися анекдотами про барона Ротшильда або сера Руфуса Ізраеля — цих двох магнатів виводилося на сцену по-особливому — давалося наздогад, що Блок знає їх особисто.
Я сам попався на гачок і з того, як Блок старший говорив про письменника Берґотта, виснував був, що і той його давній приятель. Так ось, усіх цих видатних людей Блок бачив здалеку у театрі, на бульварах — на цьому його знайомство і кінчалося. Але йому здавалося, ніби його фізична подоба, його прізвище, його особа їм не чужі і що, розминаючися з ним, вони ледь стримуються, щоб не вклонитися. Світські люди можуть водитися з якимись талантами, диваками, можуть кликати їх до себе на обід, проте розуміти вони їх розуміють так само погано, як і перед знайомством. Якщо ми якийсь час жили у вищому світі, людська глупота аж занадто схиляє нас прагнути обертатися в тих темних колах, обертатися, не відмовляючи їм у можливому розумі, — де можна «бути знайомим, не знайомлячись». Я скоро в цьому переконався, знявши мову про Берґотта. Не один лише Блок старший тішився вдома успіхом. Мій товариш мав ще більший успіх у своїх сестер: він говорив до них через губу, уткнувшись у тарілку, а вони сміялися до сліз. Вони запозичили й собі братову мову і говорили скоромовкою, ніби ця мова була єдиною й обов'язковою для інтелігентних людей. Коли ми ввійшли, найстарша сказала молодшій: «Ходи попередь нашого премудрого батька і нашу чесну матір». — «Суки! — сказав їм Блок. — Перед вами вершник Сен-Лу, меткий списоборець, він прибув сюди на кілька днів з Донсьєра, де оселі з гладенького каменю і де комоні ржуть». Блок був не тільки очитаний, а й соромітник, а тому промова його завершувалася вже не таким гомеричним жартом: «Нумо, запніть ваші балахони на гарні клямри, чого ви такі нечупари? Адже це все-таки не батько!» І панни Блок лягали зо сміху. Я сказав їхньому братові, яку втіху зробив він мені, порадивши читати Берґотта, і як мені подобаються його книги.
Блок старший, який бачив Берґотта лише здалеку, а про його життя відав лише з пліток, мав таке саме опосередковане уявлення про його перо, вироблене з допомогою відгуків горе-літераторів. Він жив у світі, де все приблизне, все більш-менш, де уклоняються кудись у простору, де все насліпо, все без ладу. Плутанина, некомпетентність там не зменшує самовпевненосте, якраз навпаки, в цьому і є спасенне диво самолюбства, що ті, кому не пофортунило налагодити великі зв'язки і здобути глибокі знання (мало хто може похвалитися тим і тим!), усе ж мають себе за щасливчиків, бо оптика соціальних щаблів така, що кожен, хоч би де він сидів, вважає свій ряд за найкращий, а тих, хто набагато вище за нього, він називає невдахами, знедоленими, горопахами, перелічує їхні імена і бозна-що про них варнякає, хоча з ними незнайомий, судить і зневажає їх, хоча і не розуміє їх. Навіть у тих випадках, коли б жалюгідних особистих переваг самолюбству, хай би як він їх множив, однак не вистачило, аби ущасливити його більше за правдивих щасливчиків, недобір надолужується заздрощами. І справді: коли заздрощі удаються до презирливих реплік, то слова: «Я знати його не хочу» треба перекласти: «Я не можу з ним познайомитися». — Атож, саме це на умі. А на душі інше: «Я знати його не хочу». Людина знає, що це неправда, і все ж править так не з простої комедії, вона так править, бо так відчуває, і цього досить, щоб знищити відстань, тобто щоб ощасливити себе.