Отож егоцентризм дозволяє кожному з нас дивитися на світ згори вниз і уявляти себе його царем, — ось чому Блок старший давав собі право бути царем немилосердним: уранці, за шоколадом, побачивши Берґоттів підпис під статтею в газеті, яку він оце розгорнув, він на більшу зневагу учиняв над ним аж надто швидку розправу, ухвалював присуд і, смакуючи гарячим напоєм, приказував: «Берготт просто нечитабельний! Нудний, хоч вішайся! Треба відмовитися від газетної передплати. Теревені, плескання язиком!» — і шмарував маслом рогалика.
Зрештою Блок старший мав дешеву славу не лише у себе самого. Насамперед, власні діти дивилися на нього як на людину особливу. Діти завше схильні або недооцінювати або переоцінювати рідню, для люблячого сина його батько завжди кращий за інших батьків, хоча для такої думки жодних об'єктивних підстав нема. Кінець кінцем хай би там що, а Блокові діти мали для неї певні підстави до своїх послуг, він був людина освічена, дотепна, чадолюбна. Усі домівники за ним просто дух ронили; в «товаристві» людей судять за хай і недоречним, та все ж твердим критерієм, за хай фальшивими, але надійними правилами, їх порівнюють із загалом світських людей, тоді як розпорошеність міщанського життя призводить до того, що родинні обіди й вечори крутяться довкола осіб, які вважаються милими і цікавими, зате у «світі» вони маком сіли б на першому ж вечорі. Зрештою в тому середовищі, де немає поділу, коли серед панства вирізняють найвельможнішого, його заступає розмежування ще безглуздіше. Так близькі і навіть далекі родичі на підставі гаданої схожости вусів та перенісся охрестили Блока «безмаль не дук Омаль».
(Серед «гінців» деяких клубів хтось носить кашкет набакир і защіпнуту глухо куртку, — чи не гадає він, що це робить його схожим на чужинчого офіцера, і чи не дивляться колеґи на нього як на якусь цяцю?)
Подоба була вельми сумнівна, але можна було подумати, ніби це титул. Перепитувано: «Блок? а який це пак? дук Омальський?[163]» — як перепитують: «Принцеса Мюрат[164]? яка це пак? королева Неаполітанська?» Пановитого вигляду, на думку рідних, додавали йому якісь дрібні риси. На власний виїзд Блок не отягнувся і тому в певні дні винаймав у конярстві відкриту парокінну «вікторію» і катався в Булонському лісі, відкинувшись на сидінні, два пальці приставивши до скроні, а ще двома підщочившись, і хоча ті, хто його знав, обзивали його «гримасником», зате кревні були переконані, що стосовно шику вуйко Соломон заломить самого Грамона-Кадрусса. Він належав до тих, про кого після смерти у світській хроніці газети «Радикал»[165] згадується, що цю людину знав у лице весь Париж, — а все через те, що він колись сидів за одним столиком у бульварному ресторані з редактором цієї газети. Роберові та мені Блок сказав, що Берготт добре знає, чому він, Блок, йому не кланяється; забачивши його здалеку в театрі чи в клубі, Берготт відводить очі. Сен-Лу зашарівся, бо подумав, чи це не жокей-клуб, головою якого був раніше його батько. А проте це, мабуть, більш чи менш закритий клуб, якщо Блок запевняє, що сьогодні Берґотта туди б не прийняли. Отож, побоюючись, як би не «скривдити противника», Сен-Лу спитав, чи це не клуб на Королівській вулиці; в його родині цей клуб вважали за «третьорядний», він знав, що туди приймали і жидів. «Ба ні, — з недбалою, гордою і зніченою міною відповів Блок, — цей клубик хоч і маленький, зате дуже приємний. Це «клуб дурнів». З публікою там не церемоняться». — «А хто ж там голова — чи не сер Руфус Ізраель?» — спитав батька Блок молодший, — він хотів дати тому нагоду мовити приємну для вух брехню, а що ім'я фінансиста могло ані кришечки Сен-Лу не вразити, такого йому й на думку не спадало. Насправді очолював «клуб дурнів» не сер Руфус Ізраель, а хтось із його підлеглих. Стосунки з принципалом у нього були чудові, до своїх послуг він мав візитівки великого фінансиста, і коли Блок їхав залізницею, у правлінні якої був сер Руфус, не відмовляв йому в візитівці, через що Блок старший казав: «Зайду до клубу попросити рекомендаційного листа сера Руфуса». Ця візитівка засліплювала обер-кондукторів. Панночок Блок більше цікавив Берготт; не підтримавши розмови про «дурнів», наймолодша повернулася до Берґотта і, гадаючи, що до талантів уживається лише таких виразів, які в ході у нього, спитала якнайповажніше: «А що, Берготт справді утішний тип? Він з розряду великих моголів, таких типів, як Вільє[166] чи Катюль?» — «Я з ним зустрічався на прем'єрах, — сказав Ніссім Бернар. — Незграба, сущий Шлеміль». Сама собою алюзія на казку Шаміссо не мала нічого глибокодумного, але епітет «Шлеміль» належав до німецько-жидівського суржика, і Блок кохався у ньому в тісному колі, хоч при сторонніх суржик здавався йому вульгарним і недоречним. Ось чому Блок старший суворо глипнув на дядька. «Він — талант», — сказав Блок молодший. «А-а! — протягла поважно його сестра, ніби натякаючи цим, що тоді моє захоплення прощенне. «Всі письменники — таланти», — погордливо кинув Блок старший. «Здається навіть, — проголосив син, піднімаючи виделку і мружачи з диявольською іронією очі, — що він збирається кандидувати до академії». — «Де там, з таким багажем туди не пробитися, — заперечив Блок старший, настановлений до академії не так зневажливо, як його чада. — Він тонку кишку має». — «Зрештою академія — це салон, а Берґотт — нешеретований», — озвався дядько пані Блок, своєї спадкоємиці, нешкодливий і добродушний йогомосць, саме прізвище якого — Бернар — може, саме собою пробудило його діагностичний хист, але ніби розминалося з його зовнішньою подобою, побачивши яку можна було б подумати, ніби її перенесли з палацу Дарія і ніби її відреставрувала пані Дьєлафуа, коли б ім'я Ніссім, обране якимось аматором, який захотів увінчати по-східному цю сузьку постать[167], не розгорнуло над ним крил людськоголового бика з Хорсабада.[168] Але Блок старший не переставав коренити дядька, чи то тим, що його під'юджувала безборонна добродушність жертви, чи то тим, що віллу оплачував Ніссім Бернар, і той, хто нею користувався, хотів показати, що він зберігає свою незалежність, а надто, що він не підсипається до цього багатія ради спадку.
163
164
166