— Мідношоломий Сен-Лу! — сказав Блок. — Доберіть-но трохи цієї тлустобокої качки, на яку славетний офірник не раз узливав червоне вино на вівтарі.
Зазвичай, підносячи на тарелі вельможному синовому гостеві анекдоти про сера Руфуса Ізраеля та інших, Блок старший, відчуваючи, що зворушив сина до глибини душі, ішов собі геть, аби надто не гнути кирпи перед «школяриками». Але ради якоїсь особливої врочистости, наприклад, коли син склав іспити, Блок старший до звичної серії анекдотів додавав іронічне зауваження, яке він припасав про своїх друзів; отож Блок-син дуже пишався, що батько висловлює цю свою думку і його приятелям: «Уряд дав страшенного хука. Він не порадився з Кокленом! Коклен висловив невдоволення». (Блок старший хизувався своєю реакційністю і погордою до людей театру.)
Панни Блок та їхній брат почервоніли по вуха від зворушення, коли Блок старший, щоб пригнітити величчю двох синових «співучнів», звелів принести шампану і недбало заявив, що, збираючись «частувати» нас, він наказав купити три крісла на виставу, що її якась трупа комічної опери давала цього вечора у казино! Він шкодував, що не міг дістати ложі. Всі ложі були вже продані. Зрештою, як він перевірив на власному досвіді, у партері зручніше. Але якщо вадою сина, тобто тим, що, як здавалося йому, не помічали в ньому інші, була брутальність, то батьковою вадою була скупість. Ось чому під маркою шампану нам було подано у карафці ігристе, а замість крісел у партері він посадив нас на стільці в амфітеатрі, наполовину дешевші, свято вірячи завдяки чудородній дії вади своєї вдачі, що ні за столом, ані в театрі (де всі ложі порожнювали) ніхто не помітить ріжниці. Коли ж ми випили з пласких келихів, — Блок молодший величав такий келих «глибокожерлим кратером», — Блок старший повів нас помилуватися полотном, яке він так любив, що привіз його з собою до Бальбека. Він сказав, що це Рубенс. Простодушний Сен-Лу запитав, чи підписана картина. Блок старший, почервонівши, відповів, що підпис він велів зрізати через раму, але що загалом це байдуже, бо продавати він її не збирається. Потім він поквапливо попрощався з нами, аби заглибитися в читання «Офіційної газети», числами якої було в нього захаращене все житло і читання якої було йому потрібне «задля його становища в парламенті», а яке він обіймав там становище, він так цього й не пояснив. «Я надіну шалик, — заявив Блок, — а то Зефіри й Бореї змагаються за владу над рибодайним морем, до того ж якщо ми затримаємося після вистави, то вернемося вже, як зажевріє рожевоперста Еос. До речі, — коли ми вийшли, заговорив він, звертаючись до Робера, — що це за чортова личина в темній парі, яку ви водили позавчора уранці на пляжі?» Серце у мене так і тьохнуло, я зразу здогадався, що цим іронічним тоном Блок говорить про пана де Шарлюса. «Це мій дядько», — дратливо відповів Сен-Лу. На жаль, Блок постійно наступав людям на мозолі. Він зареготався. «Моє шанування! Як же це я зразу не зрозумів, адже й мармиза у нього хоч куди, мармиза великого дурня». — «Ви дуже помиляєтесь, — розуму йому не позичати», — люто заперечив Сен-Лу. «Шкода! Аж на такого він не показує. Я залюбки з ним познайомився б, я певен, що непогано вивів би таких, як він, кепів. На нього тільки глянеш, зі сміху помреш. Але карикатурний його бік я б знехтував, карикатура — це жанр, власне, негідний митця, закоханого в пластичну красу слова, я б змовчав про його сурло, хоча, даруйте мені, через нього я живіт собі надірвав, — я підкреслив би аристократичний бік вашого вуйка; загалом він справляє дуже сильне враження, коли пересмієшся, він фрапує своєю стильністю. Ну, — звернувся він цього разу до мене, — а це вже зовсім з іншої опери: я все хочу спитати тебе про одну річ, але щоразу, як ми здибаємося, з призволу якогось бога, блаженного мешканця Олімпу, я роблюся геть непам'ятким і забуваю взяти в тебе дані, які могли б мені прислужитися, особливо в майбутньому. Так ось, хто та гарна жінка, з якою я спіткав тебе в Зоологічному саду? З нею йшли добродій, якого я, здається, десь бачив, і довговолоса дівчина». З розмови з пані Сванн я зрозумів, що прізвища Блокового вона не запам'ятала, вона назвала мені якесь інше і прирядила мого товариша до якогось міністерства, а я відтоді так і не перевірив, чи він справді міністерський урядник. Але яким побитом Блок, якого, судячи з того, що пані Сванн мені тоді розповідала, з нею познайомили, міг не знати її прізвища? Мене це так здивувало, що я так і не знав, що йому відповісти. «У кожному разі, віншую, — озвався Блок, — ти з нею, мабуть, не нудився. За кілька днів перед тим, як я побачив її з тобою, я спіткав її в потязі приміської зони. Вона ласкаво згодилася відкрити доступ твоєму покірникові у заборонену зону, я гарно збавив з нею час, і ми вже домовлялися про майбутнє побачення, але на передостанній станції треба ж було нетактовно впертися її знайомому». Я змовчав, і Блокові це не сподобалося. «Я мав надію, — сказав він, — вивідати в тебе її адресу і кілька разів на тиждень заживати розкошів улюбленця богів Ероса, але не наполягаю, якщо ти вирішив шануватися щодо цієї професіоналки, хоча вона віддалася мені тричі поспіль, дуже рафінованим робом, між Парижем і Пуендю-Журом. Ну та рано чи пізно, я таки віднайду її».