А виконавиця, відходячи, сказала Роберові:
— До яких дурепищ, до яких невихованих шереп, до яких хамлюг ти мене привів? Ба! Я тобі скажу все: там не було жодного чоловіка, який би мені не моргнув, не штовхнув ногою, я їхні хамські зальоти відкинула, то вони й помстилися.
Ці слова обернули Роберову антипатію до салонних шаркунів у щонайглибшу болісну нехіть, і навіяли йому це почуття саме ті, хто найменше на це заслуговував: віддані родичі, делеговані родиною намовити Роберову коханку порвати з ним, тимчасом як вона доводила йому, що вони зчинили бучу через залюбленість у неї. Робер більше не потикався до них ні ногою, але коли він, як оце зараз, був далеко від своєї приятельки, йому все ввижалося, що вони або інші користуються його відсутністю, щоб допнутися свого, і, гляди, запобігають її ласки. І коли він говорив про донжуанів, які зраджують своїх приятелів, розбещують жінок або намагаються їх затягти до дому розпусти, лице його дихало болем і злістю.
— Мені було б легше вбити їх, ніж пса, пес — звірятко принаймні миле, віддане, вірне. По них тужить гільйотина більше, ніж по бідолахах, яких привели до злочину нужда і бездушність багатіїв.
Багато часу забирало у нього надсилання листів і депеш до коханки. Коли вона забороняла йому приїздити до Парижа і на відстані шукала приводу на те, аби посваритися з ним, я щоразу дізнавався про це з його похмурого обличчя. Подруга ніколи ні в чому йому не докоряла, а Робер, підозрюючи, що вона, може, сама не знає, що поставити йому на карб, і що він просто увірився їй, однаково прагнув з нею порозумітися і писав їй: «Скажи мені, що я зробив лихого. Я готовий повинитися», — гризота переконувала його, що він, мабуть, десь таки сплохував.
Вона безконечно довго не відписувала йому, та й у відповідях її було небагато глузду. Отож Робер був завжди стурбований і часто ходив даремно на пошту, — з усього готелю лише він та Франсуаза самі відносили і самі отримували листи, він через те, що нетерпеливився, як кожен коханець, вона через те, що була, як усі служники, недовірлива. (З депешами йому доводилося ходити набагато далі.)
Через кілька днів по обіді у Блоків бабуся, дуже втішена, сказала мені, що Сен-Лу спитав у неї дозволу сфотографувати її перед своїм від'їздом з Бальбека, і коли я побачив, що бабуся з цієї оказії наділа найкращу сукню і перемірює капелюшки, така легковажність не припала мені до вподоби: невже вона на це здатна? Аж урешті я запитав себе, чи не дав я маху щодо бабусі, чи не зависоко я її ставлю, чи так уже її не обходить її зовнішність, чи немає в ній того, чого вона, як досі мені здавалося, начисто позбавлена, — кокетства?
На жаль, пересердя, яке у мене викликав проект фотографування, а тим паче, радість, яку він, мабуть, справляв бабусі, відбилося на моєму виду так виразно, що Франсуаза не могла його не вгадати і несамохіть поглибила його, звернувшись до мене з сентиментальною, розчуленою промовою, яка мене анітрохи не зворушила:
— Ох, паничу, коханій пані дуже кортить знятися! З такої нагоди вона навіть надіне капелюшок, якого їй переробила стара Франсуаза. Ну й нехай, паничу!..
Тут я подумав, що мені не гріх буде позбиткуватися з сентиментальности Франсуази, згадавши, що бабуся і мама, яких я наслідував у всьому, не раз сміялися з служниці. Бабуся, угледівши, яка у мене кисла міна, заявила, що як я проти того, щоб вона знімалася, то вона відмовиться. Я не погодився; я запевнив її, що не бачу в цьому нічого поганого, і, аби дати їй змогу причепуритися, пішов геть, але, перш ніж піти, вирішив показати, який я проникливий і завзятий: я підпустив кілька шпильок та кпинів, щоб позбавити її радощів, які вона відчувала від знімання; отож-бо, хоча я все-таки побачив пишний бабусин капелюшок, зате мені вдалося прогнати з її обличчя той блаженний вираз, який мав би мене врадувати, але який, як це часто буває, поки ще живі ті, кого ми найбільше кохаємо, дратує нас, бо ми сприймаємо його як вульгарність, а не як вияв утіхи, тим паче для нас коштовний, що ми прагнемо ощасливити їх! Мій злий гумор був переважно викликаний тим, що весь цей тиждень бабуся ніби уникала мене, і я не міг ні хвилини побути з нею сам на сам — ні вдень, ні ввечері. Коли я повертався додому вдень, аби бодай ненадовго залишитися з нею на самоті, мені казали, що її нема; або ж вона замикалася з Франсуазою, і ці їхні тривалі наради мені не вільно було порушувати. Провівши десь вечір з Робером, я дорогою назад думав про ту хвилину, коли обійму бабусю, але даремно я чекав на ті тихі постуки в стіну, якими вона кликала мене сказати на добраніч, стуків не було чути. Зрештою я лягав, маючи до неї жаль за те, що вона позбавляє мене, з такою незвиклою для неї байдужістю, радости, на яку я так сподівався. Ще якийсь час я дослухався з розкалатаним, як у дитинстві, серцем, чи не скаже мені чогось стіна, але стіна німувала, і я засинав у сльозах.