Тепер їхні гарні риси вже не були нерозрізненні й сукупні. Я розподілив їх і обдарував ними (через брак невідомих мені імен) найвищу, ту, яка стрибнула через старого банкіра; найменшу, чиї повні рожеві щічки і зелені очі світили на тлі морської далечини; смаглявку з рівним носиком, одразу помітну серед інших; ще одну з личком білим, наче яйце, з кирпою, задертою, як дзьобик у курчатка, — такі личка мають деякі молодесенькі хлопці; ще одну, росляву, в пелерині (у якій вона здавалася вбогою дівчиною і яка так розминалася з гожістю її постави, що пояснити цю супроть можна було хіба тим, що її батьків, людей родовитих і не вельми охочих ради бальбецьких пляжників вичепурювати своїх чад, зовсім не обходило, що їхня донька, відпущена гуляти по узмор'ю, на суд усякої там низоти, вбрана скромненько); врешті дівчину з блискучими веселими очима, з пухкими матовими щоками, в чорному начоленому поло, — ведучи ровер, вона так хвацько вихала клубами, уживала таких неподобних словець (серед яких я розчув заяложене «ловити кайф»), так цокотіла, що, порівнявшись із нею, я відкинув здогад, на який мене навела пелерина її товарки, і подумав, що, десь-найпевніш, ці дівки з тих, хто одвідує велодроми, що це молодесенькі любки перегонників. Принаймні я не допускав і думки, що ці дівчата порядні. Я одразу — вже з того, як вони зі сміхом перезиралися, з пильного погляду дівчини з матовими щоками — збагнув, що вони ледащиці. Зрештою бабуся прищепила мені надто суворі погляди на моральність, ось чому те, чого не слід робити, уявлялося мені чимось єдиним, отож-бо, — міркував я, — якщо дівчата не шанують старощів, то що ж тоді може змусити їх утриматися від спокус більших, ніж стрибок через голову вісімдесятилітка?
Тепер я їх уже відрізняв одну від одної, а проте розмова, яку провадили між собою їхні погляди, пожвавлені самовдоволенням і духом товариства, в яких іноді спалахувала цікавість або зухвала байдужість, залежно від того, ішлося про подругу чи про перехожих, а також і відчуття близькости, яка гуртує на прогулянку разом, «цілою зграйкою», встановлювали між їхніми тілами, незалежними й відрубними, поки вони поволеньки посувалися вперед, якийсь зв'язок, невидимий, але гармонійний, огортали їх теплою хмаркою, оточували особливою атмосферою, творячи з них єдину цілість, настільки ж однорідну, наскільки вирізнялися вони від решти юрби, серед якої чвалали.
На мить, коли я розминався з кругловидою чорнявкою, яка вела велосипед, мій погляд схрестився з її поглядом, зизим і веселим, який стріляв з глибини того нелюдського світу, в якому жило це маленьке плем'я, з неприступної безвісти, куди уявлення про мене, звісно, не могло б просмикнутися, де для нього не знайшлося б місця. В низько начоленому поло, поглинута розмовою з подругами, чи побачила вона мене тієї миті, коли чорний промінь, викресаний її очима, упав на мене? Якщо побачила, то яким я їй здався? З лона якого Всесвіту угледіла вона мене? Відповісти на ці запитання мені було б так само важко, як із певних ознак сусідньої планети, побачених у телескоп, зрозуміти, що там живуть люди, що вони бачать нас, і вгадати, яке враження ми на них справляємо.
Якби ми думали, що дівочі очі — це лише блискучі кружальця слюди, ми б не прагнули познайомитися й поєднати з юнкою своє життя. Але ми відчуваємо, що світіння цих дзеркальних дисків залежить не лише від їхньої будови; що для нас вони незбагненні, темні тіні уявлень, які робить ця істота про людей та про знайомі їй краї, — про травники іподромів, про піщані шляшки, якими, крутячи педалі, через поля та ліси, несла б мене з собою ця маленька пері, звабливіша, ніж пері перського раю; а ще вони для нас тіні дому, куди вона повернеться, тіні того, що виношує вона і що виношують за неї інші; головне ж — вона сама, з її прагненнями, симпатіями, нехотями, з неусвідомленою, але непохитною волею. Я знав, що мені не взяти в обладу юної велосипедистки, якщо я не заволодію тим, що таїться в її очах. І тим самим усе її життя збуджувало у мене жагу; жагу болісну, бо я відчував її незбутність, але і рвійну, бо те, що досі було моїм життям, нараз перестало бути всім моїм життям, — воно вмістилося на зникомій часточці розгорнутого переді мною простору, який я рвався покрити і який був не чим іншим, як життям цих дівчат, — і прирікало мені подовження, якнайбільше помноження мого «я», а це ж бо і є щастя. І, певна річ, оскільки звички, — а також і думки, — ми мали з ними різні, мені було надто важко зійтися з ними, сподобатися їм. Але, можливо, саме завдяки цій ріжниці, завдяки свідомості, що ні в натурі, ні у вчинках дівчат нема нічогісінько знайомого чи властивого мені, почуття переситу поступилося в мені місцем жаді, подібній до тієї, від якої знемагає суха земля, — жаді того життя, яке досі не вділило моїй душі ні крапелиночки і яке моя душа поглинала б тим хтивіше, смакуючи, цілком віддаючись усмоктуванню.