Я довго дивився на яснозору велосипедистку, і, помітивши це, вона сказала найвищій щось смішне, і та засміялася, але я сказаного не почув. Сказати по щирості, мені найбільше подобалася не чорнявка, саме тому, що вона була чорнявка, а ще тому, що (від того дня, коли я на тансонвільській сакомці побачив Жільберту) недосяжним ідеалом залишилася для мене руда дівчинка з золотистою шкірою. Але саму Жільберту чи не тому я покохав, що вона явилася мені в ореолі Берґоттової приятельки, яка разом з ним оглядала собори? І чи не тому мене тішив погляд чорнявки (який полегшував, як мені думалося, знайомство з нею першою), що він подавав мені сподіванку на те, що чорнявка відрекомендує мене подружкам: живоїдці, яка перескочила через старенького, жорстокій, яка сказала: «Шкода його, горопашний дідуньо», — усім по черзі, всім цим дівчатам, нерозлучна приязнь із якими надавала їй особливого чару? А проте думка, що я візьму та й потоваришую з одною з них, що їхній чужий мені погляд (який, неуважно ковзаючи по мені, як грає на стіні сонячний зайчик, раптово прошивав мене), якимсь алхімічним дивом пропустить крізь прегарні частки їхніх очей вісточку про моє існування, якусь симпатію до моєї особи; що і я колись посяду місце серед них, пристану до їхнього походу узмор'ям, — ця думка здавалася мені не менш безглуздою, ніж коли б, стоячи перед античним фризом чи фрескою з зображенням кортежу, я, глядач, намагався втертися, заслуживши їхню любов, між божественними кортежниками.
Виходить, познайомитися з дівчатами — щастя недосяжне? Звичайно, такого щастя я позбавляв себе не вперше. Зі стількома незнайомками уже тут, у Бальбеку, розімчана карета розлучала мене навік! Сама насолода, яку справляла мені ця ватага, схожа своєю розкутістю на еллінських дів, виникала від того, що в ній щось було від миготіння зустрічних постатей на дорозі. Ця летючість істот, незнайомих нам, які виривають нас зі звичного світу, де жінки, з якими ми зустрічаємося, відкривають нарешті свої ґанджі, підбивають нас побігти вдогін за ними, і тут уяви нашої вже не стримати. А виймати з наших утіх уяву — означає звести їх нанівець. Якби цих дівчат запропонувала мені одна зі зведениць, від чиїх послуг я, як відомо, не відмовлявся, якби їх вирвати зі стихії, яка надавала їм стількох невловних відтінків, я був би не так зачарований ними. Треба, щоб уява, спонукувана непевністю в тому, чи пощастить їй засягти свого, поставила перед собою іншу мету, яка заслонила б нам першу, і, заміняючи змислові розкоші намаганням проникнути в чиєсь життя, не дала нам звідати цих розкошів, спізнати їхній правдивий смак, дати їм береги. Треба, щоб між нами і рибиною, — а то якби ми побачили її вперше на столі, за обідом, ми подумали б, що вона не варта сили-силенної штучок і підступів на озброєнні тих, хто її ловить, — постала під час пообіднього лову брижа на поверхні, що до неї у плинності прозорої і рухомої блакиті ринуло б із дна, поки ми ще вагаємося, що з ним робити, якесь лискуче тіло, якийсь розпливчастий силует.
Дівчата вигравали ще і від зміни соціальних пропорцій, характерної для курортного життя. Всі переваги, які у звиклому нашому середовищі дають нам підпору, підносять нас, тут стають непомітними, власне, касуються; зате особи, яким ми приписуємо зовсім незаслужено такі переваги, штучно більшають у вимірі. На курорті незнайомки взагалі, — а сьогодні ось оці дівчата, — прибирали в моїх очах великої ваги, а от я ніяк не міг їм показати, яку вагу мав би для них я.
Для курортного життя прохідка дівчачої ватаги була всього лише прогульком у безконечному маячінні жіночих постатей, завжди хвильним для мене, але ватага шурхала так поволеньки, що ця її забарність межувала з безрухом. Отож навіть при такій неторопкій ході обличчя, не підхоплені вихором, а спокійні й виразні, здавалися мені все-таки гарними, і я вже не міг гадати, як дуже часто гадав, коли мене несла карета маркізи де Вільпарізіс, що зблизька, аби я пристав на хвильку, якісь риси: ряботиння, глибоко вирізані ніздрі, тупий погляд, крива усмішка, погана фігура — змінили б лице і тіло жінки, які моя уява, певна річ, прикрашала; адже мені досить було здалеку помітити гарну лінію тіла, свіжий колір обличчя, і я вже залюбки домальовував розкішні плечі, чарівний погляд, який я завше беріг у своїй пам'яті або ж у своєму уявленні; але ці спроби піймати людську вроду на льоту ошукують нас так само, як занадто швидке читання, коли ми, вихопивши один-однісінький склад і не подбавши, щоб правильно прочитати інші, замінюємо написане слово зовсім іншим, підсунутим нам пам'яттю. Зараз цього бути не могло. Я добре розглянув дівочі личка, не кожну юнку я бачив у профіль, рідко кого анфас, але спостерігав за ними з кількох досить різних пунктів, що дало мені змогу уточнити, тобто виважити, «взяти пробу» різних гадок про лінії і барви, гадок, на які наважується перший погляд, і вловити крізь мінливі вирази облич щось незмінно матеріальне. Отож, я міг сказати з цілковитою певністю, що ані в Парижі, ані в Бальбеку, хай би я уявляв їх у найрожевіших барвах, хай би навіть мені пощастило з ними розмовитися, серед перехожих незнайомок, на яких затримувався мій погляд, не було жодної, чия поява, а потім зникнення навіяли б на мене дужчу тугу, ніж могли навіяти поява і зникнення цих дівчат, жодної, що дала б мені відчути, що приязнь із ними може бути такою самою чудовою, як із цими. Ані серед акторок, ані серед селючок, ані серед кляшторниць я ні разу не бачив нічого такого самого пишного, сповненого такої самої загадковости, не бачив нічого такого самого казково многоцінного, такого самого справді недосяжного. То був такий розкішний і досконалий взірець незвіданого і неможливого у житті щастя, що я майже вже під впливом якоїсь духовної спонуки побивався від думки, що мені не пощастить за тих особливих умов, коли не можна давати маху, пізнати те найтаємничіше, чим ущедряє нас пожадана краса і що ніколи не дається нам до рук, через що нам доводиться здобріти тим, що ми шукаємо втіх (яких Сванн завжди зрікався до знайомства з Одеттою) у жінок некоханих, і ми помираємо, так і не заживши тих, інших, розкошів. Певна річ, насправді незвіданої насолоди могло і не бути, при наближенні до неї її таємниця могла розпорошитися, бути лише відсвітом, міражем нашої жаги. Але в такому разі я міг би нарікати лише на незнищенний закон природи, — якщо йому підвладні ці дівчата, то, виходить, підвладні й інші, — а не на ґандж самого предмета. Бо з усіх я обрав би саме його, з утіхою ботаніка усвідомлюючи, що годі знайти поєднання ґатунків рідкісніших, ніж ці молоді квіти, які застували від мене берегову лінію своїм легким живоплотом, подібним до розарію пенсільванських троянд, цієї оздоби садів на скелястому океанському березі, троянд, між якими видно хід пароплава: пароплав тихо суне блакитним поземним рівчачком, прокопаним від стебла до стебла, так поволеньки, що ледачий метелик, який забарився у віночку, повз який корабель давно пройшов, може бути певний, що добереться до сусіднього віночка раніше за судно, навіть як дочекається, поки лише вузенька стяга блакиті відокремлюватиме прову пароплава від крайньої пелюстки квітки, до якої він пливе.