Зміна ця була не така-то вже й незвичайна, як це собі уявляв маркіз де Норпуа. Одетта не вірила, що Сванн зрештою одружиться з нею; щоразу, як вона заявляла дипломатично про те, що хтось із достойних людей побрався зі своєю коханкою, Сванн зберігав крижану мовчанку. У кращому разі, коли вона питала його навпростець: «То ти не вважаєш, що він учинив гарно, що він учинив чудово щодо жінки, яка віддала йому свою молодість?» — Сванн сухо відповідав: «Але ж я не кажу, що це погано, кожен живе своїм розумом». Одетта була навіть готова до того, що (як він сам спересердя їй казав) Сванн покине її, бо недавно одна скульпторка похвалилася їй: «Від чоловіків можна сподіватися всього, це такі хамлюги», і Одетта, вражена цим песимістичним трюїзмом, запозичила його собі й принагідно повторювала трагічним голосом, наче хотіла сказати: «Очевидно, треба сподіватися найгіршого, така вже нещаслива моя доля». Отож утратила глузд оптимістична сентенція, взята на озброєння Одеттою раніше: «Чоловіками, якщо ті закохані, можна крутити як завгодно, вони ж ідіоти». Цю думку вона виражала ще й підморгуванням, яким зазвичай супроводжуються слова: «Не бійся, він нічого не розіб'є». Поки що Одетті дуже боліло, що могли думати про поводження Сванна її подруги, одружені зі своїми коханцями, з якими жили менше, ніж Одетта зі Сванном, і зосталися бездітні, подруги, шановані тепер, запрошувані на бали до президента Республіки. Якийсь психолог, проникливіший, ніж маркіз де Норпуа, звичайно, відкрив би, що то саме почуття приниження і сорому роз'ятрювало Одетту, що її пекельний характер не вроджений, що її лихо не безнадійне, і він легко передбачив би те, що потім і сталося, а саме, що новий життєвий уклад, шлюбний уклад, із майже чарівною швидкістю покладе край цим її вибрикам, щоденним, але для неї аж ніяк не природним. Найдивніший був той подив, який викликав їхній шлюб. Безперечно, мало хто розуміє наскрізь суб'єктивний характер феномена кохання, який є своєрідним витворенням додаткової особи, відмінної від тої, що носить те саме прізвище, хоч і складеної в основному з нас самих. Тим-то, дуже небагатьом уявляються природними ті велетенські розміри, яких зрештою набирає для нас істота, не схожа вже на ту, яку бачать вони. Що ж до Одетти, то хоч оцінити належно інтелект Сванна вона не могла, зате пам'ятала бодай назви його праць, вникала в те, що він робив, так що ймення Вермеєр стало для неї не менш звичним, як імення її кравця; вона до п’яти вивчила риси Сваннового характеру, звичайно не зауважувані чи брані на глум чужими, але дорогі і сестрі, і коханій, бо ті мають про них правильне уявлення; не дивно, що ми тримаємося за ці риси, тримаємося навіть за такі, які нам найбільше хотілося б виправити, і якраз тому, що в жінки зрештою виробляється до них поблажливе і панібратське призвичаєння, схоже на призвичаєння наше власне та призвичаєння наших родичів, давні любовні зв'язки набувають чогось від ніжности і сили родинних почуттів. Узи, що єднають нас із кимось, освячуються, коли ця людина, витикаючи нам якусь ваду, стає на нашу-таки позицію. Особливими були не лише риси Сваннового характеру, але і його інтелект, одначе своєрідність його інтелекту Одетта легко осягнула, оскільки коренилася вона як-не-як у його характері. Вона шкодувала, що у Сванні-письменникові, у його друкованих розвідках цих відмітних рис куди менше, ніж у його листах чи в розмовах, позначених ними дуже щедро. Вона радила йому давати їм волю у своїх писаннях. їй так хотілося, бо саме ці риси вона любила в ньому найбільше, а що любила їх через те, що вони були глибоко індивідуальні, то, мабуть, мала слушність, прагнучи, аби вони виражалися в тім, що він пише. Може, вона також гадала, ніби вони зроблять його твори жвавішими, здобудуть йому нарешті успіх, і тоді вона зуміє створити собі те, що Вердюрени її навчили ставити понад усе: салон.