Та дуже часто то були й справді чистої води образи; я забував, що за їхньою строкатістю чаїться смутна пустка пляжу, яку підмітає неспокійний вечоровий вітер (цей вітер так знудив мене в перший день приїзду сюди!), та й у себе в кімнаті, збуджений зустріччю з дівчатами, я ніяк не міг заспокоїтися, стати незворушним, а отже, втратив здатність справді глибоко сприймати красу. Чекання на рівбельську вечерю настановлювало мене ще грайливіше, моя думка, скупчена в цю мить на поверхні мого тіла, яке я намагався зодягти так, щоб воно брало на себе очі жінок, які почнуть розглядати мене в осяйній залі ресторану, була нездольна відчути глибину речей за їхньою барвистістю. І якби не тихий і невтомний лет берегівок та ластівок, які шугали під моїм вікном, наче водограй, наче феєрверк життя, що обсновував простір між верхньою межею високих сторчових злинань угору й нерухомою білою пряжею довгих поземних цівок, якби не це уроче диво, яким обернулося для мене природне місцеве явище, диво, що прив'язувало до дійсности краєвиди, які були в мене перед очима, я міг би подумати, що це всього-на-всього щоденно оновлюваний добір полотен, які хтось на свою вподобу виставляє у тому краю, де я нині, хоча нічого спільного вони з ним не мають. Одного разу відкрилася виставка японських естампів: поряд із тонким витинком сонця, червоного й округлого, наче місяць, жовта хмара скидалася на озеро, а на ньому впадали в очі чорні мечі, схожі на бережняк; стяга ніжно-рожевого кольору, якого я не бачив із часів мого першого пуделка з фарбами, здималася, як річка, на берегах якої човни тільки й чекали, аби їх було спущено на воду. Пускаючи по всьому цьому погордливий, знуджений, легковажний погляд — погляд аматора чи дами, забіглої між двома візитами до картинної галереї, я казав собі: «Оцей захід сонця цікавий, у ньому є щось своєрідне, але ці напрочуд ніжні барви я вже бачив». Більшу втіху давав мені вечорами корабель, поглинутий і розчинений овидом, такого однакового з ним кольору, наче на якійсь імпресіоністичній картині, аж здавалося, ніби корабель і овид зроблені з одного матеріялу, буцім усе зводилось лише до того, аби вирізати прову та снасті, в яких цей матеріял гуснув і прозорився з млистого небесного блакиту. Іноді океан заповнював собою майже все вікно, яке ще вищало від пасма неба, обмеженого тільки вгорі лінією тої самої синьої барви, що й море, ось чому мені здавалося, що там теж море; якщо й була помітна якась різниця в забарвленні, то я приписував її грі світла. Іншого дня море бувало намальоване лише в нижній частині вікна, а всю решту заповнювало стільки хмар, які клубочилися між собою поземними смугами, що шибки виглядали «хмарними етюдами», виконаними художником, який виношував такий задум або мав таку спеціальність; а в шклі книжкових шаф теж відбивалися хмари, але скупчені в іншій частині обрію й забарвлені інакше; і ось ці хмари давали немов повторення, яке так смакує декотрим теперішнім майстрам, одного й того самого ефекту; і хоча цей ефект треба неодмінно уловлювати в різну пору, одначе завдяки закріплювальній моці мистецтва їх можна побачити водночас намальованими пастеллю і заправленими під шкло. Іноді на сірому небі й морі світила легенька, незвичайної тонкости, рожевість, а крила якогось дрібного метелика, заснулого внизу на вікні, нагадували під цією «гармонією сірих і рожевих тонів» у дусі Вістлера підпис майстра з Челсі. Рожевість танула, дивитися було ні на що. Я вставав, запинав важкі портьєри і знов лягав у постелю. Звідси мені було видно смугу світла над ними, вона згасала, звужувалася, але в мене не викликала ні суму, ні жалю смерть за портьєрами тієї години, яку я звичайно проводив за столом, бо я знав, що цей день не такий, як інші, що він довший, що він уподіб полярних днів, днів, які ніч уриває лише на кілька хвилин; я знав, що станеться промінна метаморфоза і з лялечки смерку виведеться сліпуче світло рівбельського ресторану. Я приказував собі: «Пора», потягався, вставав, завершував туалет; і я радів цим марним, вільним від усякого матеріального тягаря хвилинам, коли інші обідали внизу; я витрачав снагу, нагромаджену за час передвечірнього байдикування, на те, щоб витертися, надіти смокінг, вив'язати краватку, виконати всі ці жести, уже натхнеш сподіваною втіхою, думати про те, що я знову побачу ту жінку, яка впала мені в око в Рівбелі, яка, здається, на мене дивилася, навіть устала з-за столу, може, маючи надію, що я піду за нею; мені подобалося наводити на себе марафет, адже я робив це з тим, щоб потім весело віддатися новому, вільному, безтурботному життю, з тим, щоб мої сумніви розбивалися об Роберів спокій, з тим, щоб вибрати з плодів природи та чужоземних товарів з усіх кінців світу такі, які становлять найбільші делікатеси, негайно замовлювані моїм приятелем, і спокушають моє лакомство або уяву.