Іноді біля вікна в бальбецькому готелі, уранці, коли Франсуаза розсувала фіранки, які застували світло, або ввечері, коли я чекав Робера, який мав узяти мене з собою, я брав завдяки грі сонячного світла темнішу частину моря за далекий берег або ж милувався на синій плинний простір, не відаючи, що це: морська чи небесна стяга. Але розум швидко відновлював межу між стихіями, знищену моїм охопленням. Ось так у моєму паризькому помешканні мені іноді чулася суперечка, майже сварка, доти, доки я не з'ясовував, що це, даймо, туркіт повоза, і тоді я відмітав пронизливі й незграйні скрики, які мій слух справді уловлював і про які мій розум знав, що це не може бути скрип коліс. Пензель Ельстіра саме й відбивав ті рідкісні хвилини, коли ми сприймаємо природу такою, як вона є, сприймаємо поетично. Одна з метафор, найхарактерніших на маринах, які висіли в його ательє, до того й зводилася, що, порівнюючи землю і море, він стирав між ними всякий переділ. Це порівняння, мовчки й невтомно повторюване на одному й тому самому полотні, надавало творові багатогранної й могутньої єдности, і воно й було причиною — не завжди, зрештою, усвідомленою — захоплення, яке викликало у деяких аматорів Ельстірове малярство. На полотні, що зображує порт у Каркетюї, полотні, яке він малював кілька днів тому і яке я довго роздивлявся, Ельстір підготував до такої метафори сприймання глядача, послуговуючись для зображення містечка способами, якими малюється море, а для моря — способами урбаністичного малярства. Через те, що будинки застували частину порту, док, а то й саме море, врізане затоном у суходіл, як воно часто врізається в бальбецькому краю, але тільки по той бік рогу, на якому стояло місто; через те понад дахами, як димарі чи дзвіниці, височіли щогли, надаючи суднам чогось міського, наче їх зведено на землі; і це враження помножували інші кораблики уздовж молу, збиті докупи так тісно, що люди перемовлялися там з палуби на палубу, буцімто їх не відокремлювала вода, від чого здавалося, ніби рибальська флотилія менше пов'язана з морем, ніж, наприклад, далекі церкви Крікбека, оточені звідусіль водою, бо самого міста не було видно; ніби вирослі з моря, в ореолі сонячного і водяного пилу, наче виліплені з алебастру чи зіткані з шумовиння, підперезані пасом барвистої веселки, — вони мали в собі щось примарне, містичне. На передньому плані, тобто на пляжі, маляр навчив очі не розрізняти чіткої межі, демаркаційної лінії між суходолом та океаном. Люди, які спихають човни в море, бігли і по воді, і по вогкому піску, в якому відбивалися корпуси човнів, наче це була вже вода. Хвилі здіймалися не рівномірно, а згідно з береговими зломами, та ще й покраяними перспективою, і через це здавалося, ніби судно у чистому морі, наполовину приховане крайніми арсенальними прибудовами, пливе серед міста; жінки, ловці креветок у скелях справляли враження, — бо їх оточувала вода і за круговим бар'єром, утворюваним скелями, берег (з двох боків, де він був геть вузький) сходив до рівня моря, — ніби вони в морському гроті, над яким нависають човни і хвилі, гроті, відкритому і якимсь дивом захищеному від вод, що порозступалися перед ним. Уся картина породжувала відчуття порту, де море входить у суходіл, де суходіл уже морський, де людність земноводна, а сила морської стихії буяла всюди; біля скель, там, де тягнувся мол, море було збурене, і з зусилля моряків та з нахилених човнів, покладених під гострим кутом до спокійної сторчової пакгаузу, церкви, міських кам'яниць, куди поверталися або звідки виходили на лов рибалки, відчувалося, що моряки ледве тримаються на воді, ніби на прудкому і баскому коні, скоки якого, якби не ручі наїзники, поскидали б їх на землю. Весела кумпанія вирушала на морську прогулянку в човні, в якому їх кидало, мов у бідці; бідовий, але обачний моряк провадив його, ніби в руках у нього були віжки, моцювався з норовистим вітрилом, кожен сидів нерухомо, щоб човен не перехилився і не перекинувся, і так вони гнали сонячними полонинами до тінявих закутків, з'їжджаючи з водяних спадів. Поранок був погідний, попри недавню бурю. І все ще чулося нуртування, гашене прегарною рівновагою нерухомих лодій, які втішалися сонцем і прохолодою там, де море було таке спокійне, що відбитки були майже міцніші й матеріяльніші, ніж кораблі, які завдяки грі світла ніби розчинялися в повітрі і які перспектива змушувала налягати одне на одного. А ось із морем усе виходило інакше. Окремі його частини так само відрізнялися одна від одної, як відрізнялася виросла з води церква від кораблів, які стоять за містом. Лише трохи згодом розум зливав ув одне живло те, що було тут чорне в буряному освітленні, трохи далі — однієї барви з небом і майже таке щільне, таке земне, таке обступлене будинками, що аж подібне до якогось кам'янистого насипу чи снігового поля, на яке, мов на страхітливо стрімке урвисько, лізло обезснащене судно, наче той віз, що вигарбується з броду. Але через хвилину, помічаючи на високій і нерівній поверхні твердого плоскогір'я колихкі човни, ми усвідомлюємо, що це усе ще єдине в усіх своїх розмаїтих подобах море.