Я сказав ще Ельстірові, що сподівався побачити пам'ятку майже перської штуки і що, мабуть, через це я, зокрема, й розчарувався. «Ні, ні, — відповів він, — у цьому було багато чого слушного. Деякі частини цілком східні; одна капітель так точно віддає перський сюжет, що тривалістю східної традиції цього не поясниш. Десь-найпевніш різьбар скопіював якусь скриньку, привезену мореплавцями». І так воно й було: згодом Ельстір показав мені світлину з капітелі, на якій я побачив, як китайські смоки пожирають одне одного, але в Бальбеку в ансамблі пам'ятки я не помітив цієї скульптурної деталі, бо не виявив якогось зв'язку зі словами «майже перська церква».
Духовні радощі, яких я зазнавав у Ельстіровій робітні, не заважали мені відчувати, хоча це все було наче поза нами, тепле лесування, мерехтливий присмерк покоїв, а за оброслим каприфолієм віконцем, на цілком сільському шляшку, — тверду сухоту випаленої від сонця землі, запнутої лише прозорістю далечини і тінню дерев. Можливо, несвідоме раювання, яке викликала у мені літня днина, своїм допливом збільшувало радість милування на «Порт Каркетюї».
Я мислив, що Ельстір людина скромна, але зрозумів свій промах, бачачи, як його обличчя охмарюється смутком, коли, дякуючи йому, я сказав щось про славу. Ті, хто вважає — як Ельстір — свої твори за довговічні, звичайно переносять їх у такі часи, коли самі вони розпадуться порохном. Змушуючи їх загадуватися про небуття, думка про славу наганяє на них журбу, бо вона невід'ємна від уявлення про смерть. Я змінив розмову, щоб розпорошити хмару гордої меланхолії, якою мимоволі заснувало його чоло. «Мені раджено, — сказав я, згадавши розмову з Леґранденом у Комбре, про яку мені хотілося знати Ельстірову думку, — не їздити до Бретані, бо це нездорово для людини, схильної й так до мрійливосте». — «Ба ні, — заперечив він, — якщо людина «схильна до мрійливосте», не треба утримувати її від снінь, не треба їх дозувати. Доти, доки не перестанете відвертати свій розум від снінь, він так їх і не пізнає; ви будете за іграшку безлічі злуд, бо ви не зрозуміли їхньої природи. Видавцем снувати мрії небезпечно, мрійником треба бути завзятим, а не кволеньким — ось що може зцілити від цієї недуги. Мріймо, мармо! Треба знати всі свої мрії до одної, і тоді не катуватимешся від них; можна гонити химери і химерувати корисно, я навіть питаю себе: а що як, залітаючи у хмари, ми рятуємося? Адже за твердженням деяких хірургів, добре б для профілактики апендициту вирізати виросток сліпої кишки у всіх дітей».
Ми з Ельстіром пройшли у глиб ательє до вікна, в яке видно було сад, а за ним — вузенький завулок, подібний до путівця. Надвечір похолоднішало, і ми перейшли до вікна, щоб подихати повітрям. Я гадав, що я далеко від дівчат із гурту, я послухався бабусі і вирушив до Ельстіра, пожертвувавши надією здибатися з ними. Бо людина не знає, де саме те, чого вона шукає, і часто цілком свідомо уникає того місця, куди її, з іншої причини, запрошують. Ми гадки не маємо, що там би й зустріли того, про кого думаємо. Я неуважно дивився на путівець, який пролягав близесенько від Ельстірової робітні, але йому не належав. Аж це на шляшку з'явилася, ідучи шибким кроком, юна чорнява велосипедистка зі зграйки, у своєму поло, насунутому мало не на пухкі щічки, дивлячись, як завжди, веселими і досить задерикуватими очима; а потім я побачив, що на цій благословенній стежині, де кожна порошинка напрочуд сповнена солодких обітниць, у затінку дерев дівчина вітає Ельстіра приятельською усмішкою, веселкою, яка поєднує для мене земноводний наш світ із теренами, які досі малювалися мені неприступними. Вона навіть підійшла ближче, не зупиняючись, подала малярові руку, і я побачив у неї родимку на підборідді. «Ви знайомі з цією дівчиною?» — спитав я в Ельстіра, розуміючи, що він може відрекомендувати мене їй, покликати до себе її. І це тихе ательє зі своєю сільською околицею сповнилося для мене ще більшою звабою, ніж для дитини дім, де їй і так добре і де, як вона дізнається, завдяки гойності, властивій доброчинству та шляхетним людям, славним у своїй щедроті, її чекає ще й добрий підвечірок. Ельстір сказав мені, що її звати Альбертина Сімоне, і назвав імена її приятельок, яких я спробував описати якнайдокладніше, аби не вийшло непорозуміння. Щодо їхнього громадського стану я помилився, але не так, як помилявся звичайно у Бальбеку. Синів крамарчуків я легко брав за принців, якщо вони їхали верхами. Цього разу я перемістив до розбору людей темного походження дочок розбагатілих дрібних буржуа, промисловців і ділків. Саме це середовище, при далекому знайомстві з нею, цікавило мене найменше: воно не мало ані загадковости низоти, ані загадковости такого товариства, як товариство Германтів. І якби не чари, яких у моїх засліплених очах надавала їм осяйна порожнеча життя на пляжі і які вони вже не могли втратити, мабуть, мені так би й не пощастило переконати себе в тім, що це доньки багатих купців. Я міг тільки подивуватися блискучому творцеві надзвичайно сміливої й розмаїтої скульптури, яким була французька буржуазія. Скільки несподіваних типів, яка вигадка у ліпленні облич, яка рішучість, яка свіжість, яка ясність у рисах! Старі Ґарпаґони, від яких пішли ці Діани й німфи, здавалися мені найбільшими у світі різьбарами. Я ще не встиг розібратися в цій соціальній метаморфозі — виявленні своїх помилок, зміні уявлень про людину, своєю швидкістю подібній до хімічної реакції, — а вже пустотливі личка тих самих дівчат, яких я спершу взяв за коханок велоперегонників або чемпіонів з боксу, заронили думку, що вони можуть підтримувати добрі стосунки з родиною нашого знайомого нотаря. Я не дуже здогадувався, хто така Альбертина Сімоне. Вона, звичайно, й гадки не мала, чим вона стане колись для мене. Навіть прізвище Сімоне, яке я чув на пляжі, якби мене попросили написати його, я б написав через два «н»: чи міг я підозрювати, якої великої ваги надає ця родина тому, що воно пишеться через одне? На нижчих щаблях громадської драбини снобізм особливо міцно тримається за найменший дріб'язок, і хоча, може, ці дрібниці такі самі незначні, як знаки розмежування в аристократичному середовищі, зате вони не такі зрозумілі, у кожного свої і тому дужче вражають. Можливо, якісь інші Сімоне збанкрутували, а може, попали в ще гіршу халепу. Хоч би там як, ці Сімоне, наскільки я знаю, завше обурювалися, якщо хтось писав їхнє прізвище через два «н», ніби їх оклепано. Мабуть, вони думали, що тільки вони — Сімоне з одним «н», і так само цим пишалися, як Монморансі — тим, що вони перші французькі барони. Я спитав у Ельстіра, чи ці панянки мешкають не в Бальбеку, він відповів, що деякі з них живуть. Вілла однієї з них стояла аж наприкінці узмор'я, там, де починаються Канапвільські скелі. Оскільки ця панянка була щирою приятелькою Альбертини Сімоне, то я схилився до думки, що коли я йшов з бабусею, я спіткав саме Альбертину. Щоправда, цих вуличок, перпендикулярних до узмор'я і розташованих таким самим робом, було стільки, що я не міг би точно сказати, яке це було перехрестя. Хотілося б, щоб спогад був точний, але в потрібну мить підводить зір. А проте нічого неймовірного не було в тому, що Альбертина і панянка, яка йшла до приятельки, — це одна й та сама особа. Та ба! Незліченні подоби, в яких мені потім поставала темноволоса ґольфістка, хоч як би вони різнилися між собою, накладаються одна на одну (бо я знаю, що то її подоби), і якби я пішов за ниткою своїх спогадів, то міг би під ослоною тієї єдности, ніби внутрішнім сполучним переходом знову пройти повз усі ці образи, не порушуючи меж однієї особи, — натомість коли мені хочеться пройти весь шлях до дівчини, яку я спіткав якось, простуючи з бабусею, мені потрібен простір. Я переконаний, що це та сама Альбертина, яка часто, гуляючи з приятельками, приставала, вирізьблюючись над морем; але всі ці образи не зливаються з нею, бо мені несила по стількох роках знайти між ними зв'язок, якого я не схоплював і тоді, коли Альбертина брала на себе мої очі; хоч як би намагалася мене переконати теорія ймовірности, кругловидої дівчини, яка так сміливо стрельнула на мене оком на розі вулиці та пляжу і яка, як мені здалося, могла б покохати мене, я, в точному значенні слова «вирахувати», так і не вирахував.