Вечоріло; треба було повертатися; я пішов провести Ельстіра до його вілли, аж це, так постає перед Фаустом Мефістофель, появилися наприкінці алеї, — ніби проста, примарна і диявольська об'єктивація темпераменту, протилежного моєму, об'єктивація майже варварської і жорстокої вітальности, якої була геть позбавлена моя неміч, моя загострена, зболіла вражливість, моя схильність до задуми, — кілька барвистих плям того різновиду, який годі з чимось сплутати, кілька спорад зоофітичної ватаги дівчат; вони ніби не помічали мене і водночас, безперечно, відгукувалися про мене зневажливо. Передчуваючи неминучість нашої зустрічі, передчуваючи, що Ельстір мене покличе, я повернувся до нього плечима, наче купальник до хвилі; я нараз пристанув, мій славетний супутник пішов далі, а я заходився розглядати вітрину антиквара, біля якої ми саме проходили, наче мене там щось зацікавило: хай, мовляв, дівчата бачать, що я думаю не лише про них, і мені вже ввижалося, що, коли Ельстір покличе мене, аби відрекомендувати їм, я подивлюся тим запитальним поглядом, який передає не подив, а бажання здаватися здивованим, — такі ми всі кепські лицедії і такі добрі фізіономісти ті, хто за нами пантрує, — і що я навіть покажу пальцем на свої груди, буцімто питаючи: «Ви кого — мене кличете?» — а потім підбіжу, слухняно і смиренно схиливши голову і намагаючись холодним виглядом показати, ніби я здавлюю своє серце, що мене одірвали від милування на старий фаянс, аби познайомити з тими, з ким мені не хочеться сходитися. Отож я розглядав вітрину в чеканні тієї миті, коли моє ім'я, яке вигукне Ельстір, ударить мене, наче куля, очікувана й нешкідлива. Певність, що мене відрекомендують дівчатам, обернулася не тільки тим, що я вдавав байдужість, а й тим, що зараз і справді був до них байдужий. Скоро втіха познайомитися з дівчатами стала неминучою, як вона змаліла, зморхла, видалася меншою, ніж утіха від розмови з Робером, від обіду з бабусею, від мандрів по околицях, за якими мені доведеться шкодувати, бо, зійшовшись із дівчатами, які навряд чи виявлять велике зацікавлення історичними пам'ятками, я муситиму про них забути. Утіху від знайомства зменшувала не тільки її неминучість, а й її раптовість. Закони не менш точні, як закони гідростатики, накладають образи, які ми створюємо, один на одного у сталому порядку, а наближення якоїсь події змітає цей порядок. Ельстір от-от мене нагукає. Зовсім інакше я малював собі нерідко, — на пляжі, в номері, — знайомство з дівчатами. Зараз має статися непередбачена подія, до якої я був не підготовлений. Я не пізнавав ні свого бажання, ні його мети; я вже не радий був, що пішов з Ельстіром. Проте головне, що применшувало втіху, про яку я так мріяв, це певність у тім, що вже ніщо її мене не позбавить. І вона знову напнулася, наче пружина, тільки-но певність перестала її стискати, коли я, наважившись повернути голову, побачив, що Ельстір за кілька кроків од мене прощається з дівчатами. Личко тієї, що стояла до нього ближче, пухкеньке, обсипане сяйвом її погляду, схоже було на пампушечку, в якій залишено місце для стяжечки неба. її очі, навіть коли були нерухомі, давали враження рухливосте, так у вітрові дні все-таки помітна швидкість, з якою невидиме повітря рине на тлі блакиті. На мить наші погляди схрестилися, так у громові дні окремі небесні мандрівники наближаються до повільнішого хмаровиння, пливуть поряд, черкають його й випереджають. І ось вони вже, так і не зійшовшись, даленіють. Наші погляди теж на мить зустрілися, не відаючи, що нам небосхил заповідає і чим погрожує. Лише коли її погляд стрельнув над моїм, він ледь-ледь затуманився. Так ясної ночі гнаний вітром місяць криється за хмарою, гасить на мить свій блиск і одразу ж знову вилонюється. Але Ельстір уже прощався з дівчатами, не нагукавши мене. Вони звернули в бічну вуличку, він рушив до мене. Зірвалося!