Я вже згадував, що Альбертина здавалася мені того дня не такою, як раніше, і що вона щоразу являлась моїм очам іншою. Але тієї хвилини я відчув, що деякі зміни в подобі, у значності, у величі людини можуть залежати і від мінливости нашого гумору, що заплішується між нею та нами. Одним з настроїв, що відіграють у таких випадках найважливішу ролю, є певність. (Того вечора певність у знайомстві з Альбертиною, а потім непевність за кілька секунд знецінили її в моїх очах, а тоді безконечно піднесли; через кілька років певність, що Альбертина мені віддана, а потім непевність спричинилися до подібних змін.)
Звичайно, я ще в Комбре бачив, як падає чи зростає залежно від пори дня, залежно від того, в якому я гуморі, — з тих двох гуморів, що поділяли між собою мої почуття, — моє тужіння за матір'ю, таке саме невловне вдень, як невловне місячне проміння при сонці, тужіння, яке вночі приходило на зміну і вже стертим і ще свіжим спогадам і цілковито панувало над зболеною моєю душею. Але того дня, бачачи, як Ельстір, не нагукавши мене, прощається з дівчатами, я збагнув: коливання вартосте, яку можуть для нас мати втіха чи журба, залежить не лише від чергування цих двох душевних станів, а й від зміни незримих вірувань, які заражають нас байдужістю навіть, скажімо, до смерте, бо осявають її світлом чогось примарного, а отже, дозволяють нам цікавитися музичним вечором, тоді як він утратив би для нас свою звабу, якби на звістку, що нас гільйотинують, вірування, яке осявало музичний вечір, зараз же розвіялося; щось у мені, звичайно, знало про ролю вірувань, і це була воля, але від її знання користі ніякої, поки про неї не знають розум і почуття; розум і почуття щиро гадають, що ми хочемо покинути коханку, і тільки наша воля відає, що ми прихильні до цієї жінки. Отож їх убиває віра, що ось-ось ми знову з нею зустрінемося. Але тільки-но віра зникає, коли розум і почуття нагло дізнаються, що коханка поїхала назавжди, здоровий глузд покидає їх, вони наче з припони зриваються, і невелика втіха зростає в нас, сягаючи небес.
Тож-бо зміна певної віри означає також кінець кохання, яке, дане наперед і рухливе, зупиняється на образі якоїсь жінки просто тому, що ця жінка майже недосяжна. І тоді ми починаємо думати не так про саму жінку, яку заледве уявляємо, як про те, як до неї підійти. Ідуть самі переживання, і цих переживань подостатком, аби зосередити наше кохання на цій, власне, незнайомці. Кохання росте нестримно, і нас не обходить, як мало місця відводиться в ньому для земної жінки. І якщо раптово, як тієї миті, коли Ельстір пристанув з дівчатами, наш неспокій, наша туга минає, — бо ж наше кохання це і є туга, — нам нараз видається, що кохання згасло тієї миті, коли в наших руках заборсалася здобич, вартість якої досі нас не вельми обходила. Як мені запам'яталася Альберта? Отими двома профілями проти моря, мабуть, не такими гарними, як жіночі профілі Веронезе, які з чисто естетичного погляду мали б подобатися мені більше. Але іншого погляду я й не мав, раз по зникненню неспокою нічого не міг згадати, окрім цих німих профілів. Відтоді як я побачив Альбертину, я щодня немало про неї думав, вів з нею подумки розмову, змушував її мене розпитувати, відповідати на мої запитання, міркувати, діяти, і в безконечній цій вервечці примрійних Альбертин, таких мінливих, справжня Альбертина, та, що я бачив на пляжі, лише очолювала цю процесію, — так творчиня ролі, зірка, грає лише у перших виставах п'єси, зовсім не з'являючись у довгій низці наступних. Справжня Альбертина була лише сильветкою, а все, що на неї накладалося, ішло від мене: те, що долучається до кохання нами, навіть з кількісного погляду, куди багатше за те, що походить від коханої істоти. І це правда навіть стосовно найдійовішого кохання. Буває, кохання здатне не лише виникати, а й жити, здобрівши крихтами, і це навіть у тому разі, якщо вгоноблюється фізична жага. У колишнього бабусиного вчителя малювання знайшлася від якоїсь любки донька. Мати померла незабаром після народження дитини, а вчитель пережив її не надовго, прибитий горем. Ще за його життя бабуся і деякі інші комбрейські пані, — вони ніколи не згадували при вчителі про ту жінку, з якою він, зрештою, не жив відкрито і не часто зустрічався, — поклали собі подбати про дитину: зібрати їй гроші на довічну ренту. Запропонувала це бабуся, деякі її приятельки затялися: чи ця дівчинка (казали) справді така вже цікава і чи справді вона вчителева донька — з такими жінками, як її мати, ні в чому не можна бути певним. Нарешті дійшли згоди. Дівчинка явилася подякувати. Вона була негарна і така схожа на вчителя малювання, що всякі сумніви відпали; гарне в неї було тільки волосся, і одна дама сказала батькові, який її привів: «Яке в неї гарне волосся!» І гадаючи, ніби тепер, коли злочинна мати померла, а старий батько напівмертвий, натяк на минуле, яке завжди замовчувано, не може вразити вчителя, бабуся додала: «Мабуть, у неї це спадкове. Адже матір теж мала таке гарне волосся?» — «Не знаю, — простодушно відповів батько. — Я бачив її лише в капелюшку».