Треба було наздоганяти Ельстіра. Я бачив себе у вітрині. Чимало я мав клопоту з дівчатами, а тут на тобі ще: я помітив, що краватка в мене перекрутилася, а з-під капелюха вибивається чуб — це мені не личило; а все ж добре, що дівчата зуспіли мене, хай і розчухраного, з Ельстіром і тепер уже не забудуть; добре ще й те, що я, за бабусиною порадою, пішов до Ельстіра в гарній камізельці (адже я мало не скинув її і не одяг іншу, негарну) і прихопив найладнішого ціпка: очікувана подія ніколи не відбувається так, як нам це марилося, бо ми не маємо переваг, на які нібито цілком законно розраховували, зате у нас з'явилися переваги несподівані, і все вирівнялося; ми дуже боялися найгіршого, а нині нам спадає на думку, що, зрештою, доля до нас загалом була радше прихильна.
«Мені так хотілося познайомитися з цими дівчатами», — озвався я, підходячи до маляра. «То чого ж ви стовбичили за цілу милю?» Ельстір спитав так не тому, щоб це була його думка, бо якби справді хотів вволити мою волю, то міг би легко мене нагукати, — але, може, тому, що чув такі репліки, якими збуваються піймані на гарячому соромітники, і ще тому, що навіть великі люди в чомусь схожі на соромітників і черпають звичайні вимовки з того самого обігу, як купують хліб насущний у того самого пекаря. Бо цілком імовірно, що такі-от слова, які треба, мабуть, розуміти навпаки, скоро їхнє буквальне значення розминається з істиною, є неминучим наслідком, негативним зображенням рефлексу. «Вони поспішали». Я помислив, що саме вони і не дали покликати малосимпатичну їм людину; а то Ельстір неодмінно нагукав би мене, адже я так докладно про них розпитував, і він не міг не помітити, як я ними цікавлюся. «Я розповідав вам про Каркетюї, — сказав Ельстір, коли я проводив його додому. — Я зробив ескізик, де краще видно підкову пляжу. Образок незлий, але в іншому дусі. Якщо дозволите, я на пам'ять про нашу приязнь подарую вам ескіз», — додав він: відмовляючи нам того, чого ми прагнемо, люди дарують нам охоче натомість інше.
«Я мріяв би, якщо тільки ви його маєте, про знімок з маленького портрета міс Сакрипант! Але що означає це ймення?» — «Це ймення тієї, кого вона грала в одній дурній оперетці. Але ви чомусь вірите, що я з нею знайомий. Де там!» Ельстір замовк. «А це не портрет пані Сванн перед заміжжям?» — спитав я, зненацька і ненароком натрапивши на правду, що, загалом, буває не часто, але править іноді за доказ для теорії передчуттів — якщо тільки відкинути всі помилки, які її спростовують. Ельстір нічого мені не відповів. Звісно, то був портрет Одетти де Кресі. Вона не взяла його собі з багатьох причин, з яких деякі аж надто очевидні. Були й інші причини. Портрет належав до тієї доби, коли Одетта, ще не навчившись владати над своєю зовнішністю, не зробила зі свого личка та постаті витвору мистецтва, в якому для неї засадниче — манера поводитися, говорити, щілити губи в усмішку, згортати руки, прикипати до чогось очима, поринати в задуму, — наперекір вікові, перукареві, кравцеві, наперекір самій собі, мало зберегтися. Тільки зледащіння такого пересиченого коханця, яким був Сванн, могло віддавати перевагу не численним Одеттиним світлинам nе varietur[178] із зображенням чарівної жінки, а поставленій у нього в кімнатці маленькій фотографії, де знялася в солом'яному брилику, прибраному братками, худенька молода жіночка, досить негарна, з пишною зачіскою, зі змарнілим личком.