Зрештою якби портрет не був зроблений, як фотографія, яку так любив Сванн, раніше, ніж Одеттині риси утворили інший різновид, величавий і звабливий, але пізніший, все одно Ельстірове бачення не залишило б від цього різновиду анічогісінько. Хист художника діє так само, як надвисокі температури, наділені силою розкладати поєднання атомів і групувати гх у зовсім протилежному порядку, створювати з них інший різновид. Усю цю штучну гармонію, яку жінка накидала своїм рисам, і те завзяття, з яким вона щодня, перш ніж вийти з дому, вивіряла її в свічаді, утверджуючи капелюшок, чепурячи волосся, пустотливо поводячи очима, дбаючи про незламність цієї гармонії, погляд великого художника нівечить водномить і натомість робить перегрупування жіночих рис відповідно до свого малярського ідеалу жінки. Так само трапляється, що по досягненні певного віку великий дослідник скрізь знаходить елементи, потрібні для встановлення залежностей, а саме це і є його єдиною метою. Як оті ремісники чи гравці, які неперебірливі і здобріють тим, що їм під руку навинеться, художник міг би сказати про що завгодно: «Придасться». Так кузина принцеси Люксембурзької, така гордувата красуня, що не підступись, захопившися колись новим напрямком у мистецтві, замовила найкращому художникові-натуралістові свій портрет. Око маляра зараз же знайшло те, чого шукало повсюди. І на полотні замість великої пані виявилася дівчина-побігачка, а за нею величезна декорація, похила, бузкова, щось подібне до площі Піґаль. Та навіть як не заходити так далеко, все одно жіночий портрет пензля великого маляра не тільки зовсім не догодить смакам декотрих жінок, наприклад, примсі підстаркуватої жінки зніматися в майже дитячих платтях, які підкреслюють її все ще молодий стан і в яких вона виглядає сестрою або навіть дочкою своєї дочки (а та їй на догоду, задля такої оказії вбрана «нетіпахою»), — а навпаки, ще й повипинає ґанджі, які жінка намагається приховати і які, як, скажімо, буряковий і навіть зеленкавий колір обличчя, надто спокушають маляра своєю «соковитістю»; такий портрет може розчарувати недосвідченого глядача і розбити вщент ідеал, у строї якого ця жінка так красувалася і який ставив цю жінку в її особливій, незмінній іпостасі поза людством, підносив її над людьми. А тепер, розвінчана, викинута за межі тієї подобизни, яку сама собі створила і в якій почувалася невідпорною, вона стає найзвичайнісінькою жінкою, у чию вищість ми перестали вірити. У такій подобизні гніздилася для нас не лише краса, врода, скажімо, Одетти, а і її особистість, її достеменність, отож-бо, при погляді на портрет, у якому цей різновид ізник, у нас зривається з язика: «Як же її споганено!» чи навіть: «Анітрохи не схожа!» Нам ніяк не віриться, що це вона. Ми не впізнаємо її. І все ж ми певні, що десь її вже бачили. Але це не Одетта. Обличчя, тіло, подоба нам добре знайомі. Вони нагадують нам не цю жінку (бо ця ніколи так не трималася, звикла її поза не вимальовувала такого химерного і задерикуватого арабеску), а інших жінок, усіх, кого малював Ельстір і кого, попри всю їхню несхожість, любив показувати анфас, із виставленою з-під спідниці ніжкою, з круглим крислатим капелюшком у руці, який прикривав коліно, капелюшком, кружало якого перегукується з іншим, видним анфас, кружалом личка. Зрештою геніальний портрет розмиває тип жінки, створений її зальотністю і її егоїстичним уявленням про свою вроду, ба більше: він намальований давно, він не обмежується тим, що старить оригінал подібно до фотографії, яка показує його в немодному строї. На портреті час позначається не лише манерою одягатися спортретованої жінки, а й манерою малярського письма. Ця манера, перша Ельстірова манера, була для Одетти вбивчою метричною посвідкою, бо вона не лише обертала її саму, як і її тодішні світлини, у молодшу сестру відомих кокоток, але обертала і її портрет у сучасника численних портретів Мане чи Вістлера, мальованих із багатьох зниклих натур, які вже канули в Лету чи вже належали історії.