На ці думки, які я мовчки снував у голові, проводжаючи Ельстіра, навело мене відкриття стосовно подібности з моделлю, а за цим першим відкриттям сталося друге, яке схвилювало мене ще дужче, але вже мало безпосередню причетність до самого маляра. Він намалював портрет Одетти де Кресі. Невже цей геній, якому до снаги було все, мудрець, самотник, філософ, чудовий співрозмовник, був той кумедний, зледащілий художник, яким колись опікувалися Вердюрени? Я спитав, чи не був він з ними знайомий і чи не називали вони його метром Біш. Він відповів ствердно, нітрохи не збентежившись, ніби йшлося про далеченьку пору його життя, і ніби не здогадуючись, як люто мене розчарував, але, звівши очі, прочитав це на моєму виду. Його лице невдоволено скривилося. Ми майже дійшли до його дому, і людина не така розумна і не така великодушна, мабуть, сухо попрощалася б і потім обходила мене десятою вулицею. Проте Ельстір учинив інакше, по-вчительському, а що він був учитель, то це, либонь, з погляду чистої творчости якраз і було єдиною його вадою, бо митець, щоб жити істинним духовним життям, має залишатися самотнім, він не повинен роздавати своє «я» нікому, навіть своїм учням, а Ельстір з будь-якої ситуації, свого або чужого життя, намагався видобути на науку молоді ту дрібку правди, яка містилася в цій ситуації. Ось чому замість метатися, він волів за краще сказати мені щось повчальне. «Немає такого головатого чоловіка, — проголосив Ельстір, — який замолоду не набалакав би чогось чи навіть не вів такого життя, спогад про яке був би йому неприємний і будив охоту його перекреслити. Але шкодувати йому про це все-таки не слід: він не може бути певний, що вже направду пошився в мудрагелі, наскільки це взагалі можливе, і що вже пройшов через усі смішні чи мерзосвітні втілення, що мають передувати цьому останньому втіленню. Я знаю юнаків, синів та онуків видатних людей, яких, коли вони ще сиділи на шкільній лаві, їхні вихователі навчали науки душевної шляхетности і моральної досконалости. Даймо, що замовчувати їм зі свого життя нічого не треба, вони могли б оприлюднити на газетних шпальтах і підписати своїм прізвищем усе, що абиколи говорили, але це натури вбогі, погробовці доктринерів, їхня мудрість негативна і ялова. Мудрість у дар не дістається, її треба відкрити, пройшовши путь, яку ніхто інший не годен пройти за тебе, не годен тебе від неї вирятувати, бо це погляд на світ. Кимось прожите життя, яким ви захоплюєтеся, поводження, яке вам здається шляхетним, не були вказані наперед ні батьком родини, ні вихователем, ваші кумири починали зовсім інакше, на них упливало їхнє плюгаве і паскудне оточення, їхнє життя — це бій і перемога. Я розумію, що на портреті, який був намальований з нас о нашій ранній порі, ми зовсім не схожі; в кожному разі він може справити немиле враження. Але цуратися його не треба, бо він — свідчення, що ми направду жили, що згідно з життьовим і духовим законом ми з життя буденного, з життя робітень, мистецьких гуртків, якщо йдеться про малярство, видобули те, що над життям». Ми підійшли до Ельстірової оселі. Я відчував жаль, що не познайомився з дівчатами. Але тепер я мав надію зустрітися з ними; я перестав боятися, що вони пропливуть на обрії і кануть безповоротно. Довкола них уже не танцював той скажений вир, який нас роз'єднував і був не чим іншим, як перетворенням жадання на невсипущий чин, жадання рухливого, трепетного, розпалюваного тривогами, які будила в мені їхня неприступність, їхня можлива втрата. Жаданню зійтися з ними я міг тепер дати перепочинок, держати його вкупі з багатьма іншими, спевняти які я не поспішав, скоро бачив, що вони здійсненні. Я попрощався з Ельстіром, я залишився сам. Аж це нараз, попри своє розчарування, я уявив усі ці випадковості, думка про які мені й не спадала: що саме Ельстір на дружній стопі з цими дівчатами, що вони ще сьогодні вранці були для мене не більш як фігурами на картині, за тло для яких правило море, що вони бачили мене, бачили, що я заприязнився з великим художником, що художник знає тепер про моє бажання з ними познайомитися і, звісно, мені підсобить. Усе це було мені приємне, але приємне почуття я таїв у собі; воно було схоже на одвідувача, який не дає знати, що він прийшов, поки не підуть інші і ми не опинимося вдвох. Тоді ти звертаєш на нього увагу і можеш сказати: «Я до ваших послуг», — і вислухати його. Іноді від тої миті, коли ці радощі входять у нас, і до тої миті, як ми самі можемо вернутися в самих себе, збігає стільки годин, ми бачимо стількох людей у цей період, що зачинаємо побоюватися: а що, як ці радощі нас не діждуться? Проте радощі терпеливі, вони не нудять світом, і коли всі йдуть собі, вони так і вродились. Часом ми буваємо зморені настільки, що нам увижається, ніби наша знеможена тяма безсила заховати спогади, враження, для яких наше крихке «я» — єдиний притулок, єдина можливість заявити про себе знов. Та ми пошкодували б за такою втратою, бо життя цікаве лише в ті дні, коли порох реальности замішаний на магічному піску, коли якийсь звичайнісінький випадок вбивається в романтичні крила. Тоді у блиску мрії перед нами величезним бескидом постає неприступний світ і входить у наше життя — в наше життя, де, ніби уві сні наяву, ми бачимо людей, якими так палко марили, гадаючи, що зможемо узріти їх лишень уві сні.