Зі страху, що він не подякував належно бабусі, Сен-Лу ще раз попросив мене переказати їй його подяку, але вже у листі, який я отримав на третій день з гарнізону і який, судячи з печатки на конверті, миттю долетів до мене, аби засвідчити, що і в мурах гарнізонного міста, в кавалерійській казармі Людовіка XVI Робер думає про мене. Поштовий папір мав герб Марсантів, у гербі я побачив лева, а лев був увінчаний шапкою пера Франції.
«Добрався я добре, — писав він мені, — дорогою читав куплену на вокзалі книжку Арведа Баріна[179] (автор, здається, росіянин, написано це, по-моєму, як для чужинця прегарно, але поділіться зі мною своєю думкою, ви, джерело премудрости, книгочій); отож я знову в цьому брутальному середовищі, де, на жаль, почуваюся вигнанцем, бо тут я позбавлений того, що залишив у Бальбеку; в середовищі, з яким у мене не пов'язано жодного ясного спогаду, жодних духових утіх; у середовищі, яким би ви, звісно, гордували і яке має, одначе, свої чари. Мені здається, що все тут змінилося відтоді, як я звідси поїхав, бо тим часом почалася одна з найважливіших діб у моєму житті — доба нашої приязни. Маю надію, що вона не закінчиться ніколи. Про неї, про вас я розповідав одній душі — моїй приятельці, яка завітала до мене сюрпризом на годинку. Вона мріє познайомитися з вами, і я гадаю, що ви зійдетеся, бо вона, як і ви, кохається у красному письменстві. Аби пригадати наші розмови, аби знову пережити незабутні для мене години, я бокую своїх товаришів, вони браві хлопці, але в цих речах на диво тупі. Першого дня мого перебування тут я навіть волів відтворити для себе один спомин про хвилини, проведені з вами, і на разі не писати вам. Але я побоявся, що ви з вашою тонкою душею і надвражливим серцем стурбуєтеся, не діставши від мене листа, якщо тільки ваші думки вже й так не відвернулися від хвацького рубаки, над яким вам ще треба довго працювати, аби обстесати його, зробити його тоншим і достойнішим вас».
Власне, цей лист дуже нагадував мені своєю ніжністю ті, які Робер писав мені в моїй уяві, коли я ще не познайомився з ним, у тому світі марень, звідки мене вивела наша перша з ним зустріч, поставивши перед крижаною дійсністю, в якій мала, проте, статися зміна. Після першого листа я щоразу, коли в пору снідання приносили пошту, зараз же впізнавав його листи, бо вони завше мали той другий лик, який людина показує, коли її нема, і в рисах якого (письмі) нам так само легко добачити індивідуальність, як у лінії носа чи в модуляціях голосу.
Я тепер охоче засиджувався за столом, поки прибирали посуд, і якщо це було не в той мент, коли могла пройти ватага дівчат, дивився не лише на море. Потому як Ельстір показав мені свої акварелі, мій погляд почали брати на себе ті самі явища і в живому житті; я бачив поезію в пригашеному блиску ножів, які все ще лежали навскіс на столі; у круглоті зібганої серветки, в яку сонце вшиває клаптик жовтого оксамиту; в недопитому келишку, завдяки чому впадає в очі гожість, з якою він роздається розтрубом, а на денці його, за прозорим шклом — гожість подібних до згустка денного світла, послідків вина, темного, але іскристого; у зміщенні обсягів; у рідинах, блискотливих залежно від того, як падає на них світло; у сливах, зацілілих у напівпорожній компотниці, з їхніми переходами з кольору в колір, із зеленого в блакитний, а з блакитного в золотий, у погулянні стареньких стільців, які двічі на день розставлялося довкола обруса, застеленого на столі, ніби на вівтарі, де складалося пожертви на свято лакомства і де в устричних стулках зоставалися краплі святої води, наче в маленьких кам'яних кропильницях. Я намагався знайти красу там, де й не думав ніколи її шукати, в ужиткових речах, у глибинному бутті «натюрмортів».
Через кілька днів після Роберового від'їзду я упрохав Ельстіра влаштувати маленький підвечірок, щоб покликати й Альбертину, і раптом пожалкував, що привабливістю й гожістю, які брали на себе очі декого, коли я покидав Гранд-отель (а завдячував я їх довшому відпочинку і чепурінню), я не можу скористатися (як і Ельстіровим впливом) на підбій якоїсь цікавішої особи; я жалкував, що все це я згайную лише задля втіхи познайомитися з Альбертиною. Відтоді, як я переконався, що втіха ця мене не уникне, мій розсудок ставив її не дуже високо. Зате моя воля ні на хвильку не поділяла в мені цього самообману, бо воля — це настирливий і неодмінний служник чергових у нас особистостей, цей служник тримається в затінку, погорджуваний, безконечно відданий, він не зважає на зміни нашого «я» і трудиться невтомно, аби нашому «я» ніколи не бракувало необхідного. Якщо тієї миті, коли ми збираємося вирушити в омріяну подорож, розум і почуття загадуються над питанням: а чи треба подорожувати? — воля, свідома, що ці нероби зараз же почнуть вихваляти подорож, як тільки подумають, що вона не відбудеться, — воля не перешкоджає їм радитися біля вокзалу, все більше й більше сумніватися, — вона в цей час купує квитки і перед відходом потяга саджає нас до вагона. Вона настільки ж тверда, наскільки мінливі розум і почуття, та оскільки вона мовчазна і сперечатися не любить, то здається, що її нібито й немає; її рішучим ухвалам підкоряються інші частини нашого «я», але підкоряються непомітно для себе, натомість свої власні вагання їм видно дуже добре. Отож-бо, моє почуття і розум затіяли суперечку щодо вартости втіхи, яку може дати знайомство з Альбертиною, а я тим часом розглядав у свічаді марнославні й крихкі оздоби, які розум та почуття воліли б притримати для якоїсь іншої оказії. Але моя воля не проґавила години, коли треба було їхати, і дала візникові Ельстірову адресу. Кості кинуто, і тепер розум і почуття могли скільки завгодно шкодувати за тим, що сталося. Якби моя воля назвала іншу адресу, вони пошилися б у дурні.