Коли я прийшов до Ельстіра, мені спершу здалося, що панни Сімоне в ательє немає. Тут сиділа дівчина в єдвабній сукні, простоволоса, але гарне волосся, ніс, колір обличчя — все це було мені незнайоме і не мало нічого спільного з юною велосипедисткою в поло на голові, яку я спіткав на пляжі. А проте це була Альбертина. Але навіть коли я її впізнав, я не звертав на неї уваги. Замолоду ми, попадаючи в людне товариство, перестаємо жити для себе, ми стаємо іншими, отож-бо кожен салон — це якийсь новий Усесвіт, де згідно з законами іншої моральної перспективи ми розглядаємо людей, дивимося на танці, стежимо за картярською грою так, ніби в усьому цьому криється сенс нашого життя, а проте взавтра ми все це забудемо. Стежка до розмови з Альбертиною, втоптана зовсім не мною, привела мене спершу до Ельстіра, далі покривуляла між гостей, з якими мене познайомили, потім пролягла через буфет, де мене частовано і де я їв тістечка з полуницями і, стоячи, слухав музику, і ці епізоди мали для мене таку саму вагу, як моє знайомство з панною Сімоне, яке нині мені уявлялося лише одним з епізодів, і я геть забув, що всього лише кілька хвилин тому це було єдиною метою мого прибуття до Ельстіра. Зрештою, чи не те саме стається в житті діяльному з нашим правдивим щастям, з нашим великим нещастям? Ми отримуємо при комусь відповідь від нашої коханої — відповідь сприятливу чи убивчу, якої очікували цілий рік. А тим часом нам треба вести розмову, думки снуються, поступово утворюючи площину, якої лише вряди-годи ледве сягає згадка глибша й заразом дуже гнітюча згадка про те, якого ми зазнали нещастя. Якщо ж на нашу долю випадає не нещастя, а щастя, то лише через кілька років ми можемо собі згадати, що коли наспіла найбільша подія нашого сердечного життя, нам ніколи було навіть приділити їй належну увагу, ба більше: гаразд її усвідомити, — скажімо, у гостях, куди ми подалися з надією, що саме там та подія і станеться.
Коли Ельстір покликав мене, аби відрекомендувати Альбертині, яка сиділа оподаль, я доїв кав'яний еклер, а потім зі щирим зацікавленням заходився розпитувати про нормандські ярмарки старшого пана, з яким допіру познайомився і який милувався на троянду у мене в бутоньєрці, — зрештою я ту троянду йому подарував. Рекомендація мене Альбертині і трохи потішила, і піднесла мене у власних очах. Справжню втіху я відчув згодом, коли повернувся до готелю і знову став самим собою. Втіхи — це все одно що фотографії. Те, що ми сприймаємо в присутності коханої істоти, — це всього лишень неґатив, проявляємо ж його ми потім, у себе вдома, коли віднаходимо внутрішню «камеру обскуру», куди при сторонніх «вхід заборонений».
Якщо усвідомлення втіхи спізнилося на кілька годин, то важливість для мене цього знайомства я відчув зараз же. Під час знайомлення ми, звичайно, відчуваємо себе так, ніби нас ущедрено, відчуваємо себе власниками «бону» на прийдешні радощі, якого ми домагалися давно, і водночас ми розуміємо, що одержання бону кладе для нас край не лише утяжливим пошукам, — це могло б нас тільки врадувати, — а й край життю істоти, тієї, чию подобу наша уява спотворила, тієї, яку звеличив наш страх і тривога, що ця істота так ніколи нас і не знатиме. Ту мить, коли рекомендач вимовляє наше ім'я (надто як він, подібно до Ельстіра, вихваляє нас), ту сакраментальну мить, схожу з миттю у феєрії, коли дух велить одному дієвцеві раптово перекинутися іншим, та, до якої ми прагнули наблизитися, зникає; та чи й може вона залишитися колишньою, скоро-но — через те, що незнайомка мусить звернути увагу на наше ім'я і на нас самих, — у її ще вчора задивлених кудись у даль очах (а ми гадали, що наші очі, блудні, непевні, зрозпачені, верткі, ніколи не спадуть на ці очі!) свідомий погляд, недосяжна думка, яких ми шукали в них, навдивовижу і дуже просто заступаються нашим образом, одмальованим ніби в глибу усміхненого свічада! Якщо наше втілення в щось, що здавалося нам щонайвідміннішим від нас, — це те, що найбільше змінює особу, якій нас саме відрекомендовано, то подоба тієї особи залишається ще досить непевна; і ми можемо запитувати себе в душі, чим вона перекинеться: божеством, столом чи мідницею. Але такі самі моторненькі, як восківники, які перед нашими очима за п'ять хвилин ліплять погруддя, слова, сказані незнайомкою, окреслять її лик і нададуть їй чогось завершеного, виключивши всі здогади, які снувалися ще вчора нашою жагою і нашою уявою. Певна річ, ще перед цим підвечірком Альбертина не була для мене аж таким уже привидом, привидом, та й годі, гідним супроводжувати нас у житті, привидом, яким зостається перехожа, про яку ми нічого не знаємо і яку оце щойно тільки вгледіли. Уже її покревенство з пані Бонтан обмежило чудородні здогади, перекривши один зі шляхів, якими б вони могли ширитися. У міру того як я зближувався з цією дівчиною і пізнавав її, пізнання це робилося шляхом віднімання: те, що було творінням моєї уяви і жаги, витіснялося відомістю куди меншої вартости, відомістю, до якої, щоправда, долучався якийсь еквівалент того, що у практичному житті платять акціонерні товариства після внесення первісного паю і що називається пайовим рахунком. Альбертинине прізвище, спорідненість — ось що передусім стало першою межею для моїх здогадів. Ґречність, виявлена нею, поки я розглядав зблизька мушку на щоці в неї під оком, була ще одною обмежувачкою, зрештою, мене здивувало, що вона вживає прислівник «цілком» замість «зовсім»: так, відгукуючись про одну жінку, вона сказала: «Вона цілком намахана, але все-таки дуже мила», а про чоловіка: «Він цілком посполитий і цілком зануда». Хоча таке вживання «цілком» і ріже вухо, а проте воно свідчить про щабель цивілізації та культури, якого я не сподівався виявити у вакханки з ровером, у оргійної музи Гольфа. За першою метаморфозою пішла, одначе, низка інших. Достойності й вади людини, розміщені на передньому плані її обличчя, укладаються зовсім інакшим ладом, якщо ми підійдемо до неї з другого боку, — так якщо глянути з іншого пункту на вибудувані перією міські кам'яниці, то вони ешелонуються і міняють свою відносну величину. Спершу мені здалося, ніби Альбертина не самовпевнена, а, навпаки, доволі сором'язлива; вона виглядала в моїх очах радше доброго батька дитиною — про всіх дівчат, яких я згадував, відгукувалася так: «Вона лихого штибу», «вона дивацького штибу»; нарешті на її личку привертала до себе увагу скроня, розпашіла і досить прикра для ока, а не той особливий погляд, який я весь час пригадував до сьогоднішньої зустрічі. Але це просто виринула інша її подобизна, та й годі, ще інші, звісно, мали відкритися згодом. Отож-бо, лише виявивши чуттям нашу первісну ману оптичну, можна скласти собі точне враження про якусь істоту, якщо таке враження взагалі можливе. Але воно неможливе, бо поки ми підправляємо наше уявлення про ту істоту, вона сама, — не можемо ж ми її вважати за якусь пасивну меблину, та й край! — міняється сама собою, ми пробуємо за нею гнатися, вона перебігає з місця на місце, і коли ми нарешті бачимо її немовби ясніше, нам щастить хіба розпізнати старі знімки, які ми для себе були зробили і які вже втратили з нею схожість.