Я гадав, що знайомство з д'Амбрезак піднесе мене в Альбертининих очах. То були дочки родички маркізи де Вільпарізіс, дочки знайомої принцеси Люксембурзької. Панство д'Амбрезак, власники невеличкої вілли в Бальбеку, були великі багатії, але життя вели дуже скромне, чоловік завжди ходив у одному й тому самому піджаку, дружина в темній сукні. Обоє низенько вклонялися моїй бабусі, але нічого цим не досягали. Дочки, прегарні, прибиралися з великою гожістю, але гожість ця була міська, а не пляжна. У довгих сукнях, у великих капелюшках, вони здавалися істотами іншої породи, ніж Альберта. Вона добре знала, хто вони такі. «А, ви знаєте малих д'Амбрезаків? Ба, у вас дуже шиковні знайомства. Зрештою вони дуже прості, — додала вона, ніби в цьому була якась суперечність. — Вони миленькі, але так добре вимуштрувані, що їх не пускають до казино, надто через нас, бо ми скандально поводимося. Вони вам подобаються? Ба, це як кому до густу. Чисто тобі білесенькі гусенята. У цьому, мабуть, є своя зваба. Якщо ви любите білесеньких гусеняток, то чогось кращого вам і не знайти. Очевидно, вони можуть подобатися, якщо одна з них заручена з Сен-Лу. До слова, на превелике горе молодшої: вона була закохана в цього юнака. Мене дратує вже те, як вони говорять — ледве ворушачи губами. А як смішно вони вдягаються! У ґольф ходять гуляти у єдвабних сукнях. У свої літа вони вбираються претенсійніше, аніж старші жінки, які розуміються на туалетах. От пані Ельстір — оце елеґантна жінка». Я відповів, що, як на мене, пані Ельстір убирається надзвичайно скромно. Альбертина засміялася. «Убирається вона дуже скромно, це так, але чудово, й на те, щоб досягти отої вашої скромности, витрачає шалені гроші». Сукні пані Ельстір не брали на себе очей тих, хто не мав у цій царині непомильного у своїй вибагливості смаку. Мені такого смаку бракувало. Ельстір, на думку Альбертини, виявляв смак бездоганний. Я про це не здогадувався, так само як і про те, що кожна гожа, але проста річ у нього в ательє була дивом, про яке він раніше мріяв, за яким уганяв по аукціонах, цілу історію якого вивчав аж до того дня, коли, заробивши потрібні гроші, мав нарешті змогу його запопасти. Чогось істотнішого про це Альбертина, одначе, не вміла розповісти, бо знала не більше, ніж я. Зате, освічена інстинктом кокетки і, можливо, жалем убогої дівчини, яка безкорисливіше й тонше смакує у багатих тим, у що їй не вирядитися самій, Альбертина багато говорила мені про те, як добре Ельстір знається на строях, який він витребенькуватий: кожна жінка видається йому зле вбраною, про те, що для нього в якомусь поєднанні, в якомусь нюансі відкривається цілий світ, от він і смітить грішми, замовляючи дружині парасольки, капелюшки, манто, чию красу, — на яку людина без смаку зважала б так само, як я, — він навчив розуміти Альбертину. До речі, Альбертина, дотепна трохи малювати, зрештою не маючи до того, як сама признавалася, жодного «хисту», взагалі мліла перед Ельстіром і, завдяки тому, що він розповів їй і показав, дуже добре зналася на картинах, що якось не в'язалося з її захопленням Cavaleria Rusticana. Бо хоч наразі це ще й не дуже давалося взнаки, вона, безперечно, була навдивовижу розумна, а в тих дурницях, які пливли їй з губи, була винна не вона, а її середовище та її вік. Ельстір впливав на неї доброчинно, але вузько. Розумовий її розвій ішов однобічно. її смак у малярстві майже наздогнав смак у строях та в усіх формах елеґантности, але музичний її смак трохи відставав.
Хоч Альбертина знала, хто такі панянки Амбрезаки, мені це, однак, не зарадило, бо подібно до того, хто здатний домогтися найбільшого, не завжди здатний домогтися й найменшого, Альбертина і тепер, навіть потому як я вклонився дівчатам, відмовлялася знайомити мене з приятельками. «Ви надто високо їх ставите. Не зважайте на них, вони нічого не варті. Що в таких шмаркачках може знайти така людина, як ви? Андре, принаймні, розумниця, другої такої тут нема. Це славна дівчина, хоча страшенна дивачка, а решта, сказати по щирості, зовсім дурненькі». Розлучившися з Альбертиною, я відчув досаду, що Сен-Лу приховав від мене свої заручини і так зле вчинив: сватався, не порвавши з коханою. Через кілька днів мене все-таки відрекомендовано Андре, і розмовляли ми з нею довгенько; це додало мені духу, і я запропонував їй побачитися завтра, але вона рішуче відмовилася, бо мати її нездужає і вона боїться покидати її саму. Через два дні, коли я зайшов до Ельстіра і той сказав мені, що я дуже сподобався Андре, я йому заперечив: «Бачте, вона мені самому сподобалася першого ж дня, та коли я запропонував їй зустрітися взавтра, вона відмовилася». — «Так, знаю, вона мені казала, — озвався Ельстір, — вона дуже шкодувала, але її запросили на пікнік за десять льє звідси, вона мала їхати туди бреком, і вже годі було щось зробити». Оскільки ми з Андре були мало ще знайомі, то її брехня небагато важила, та позаяк вона все-таки збрехала, то мені треба з нею розцуратися. Бо як хто вчинив щось раз, цьому вже не буде кінця. Хоч би ви й щороку намагалися навідати друга, якому раз-другий щось перешкодило прийти на побачення, скажімо, нежить, він хапатиме нежить і не з'являтиметься знов і знов — і все з цієї самої причини, хоча він і наводитиме інші, як до обставин, в які й сам віритиме.