Якось уранці, потому як Андре вимовилася материною хворобою, я прогулювався з Альбертиною, а надибав я її, коли вона підкидала на шнурку якийсь дивацький предмет, що змушувало згадати «Ідоловірство»[181] Джотто: називається він «чортиком» і давно уже вийшов з моди, отож перед портретом дівчини з чортиком майбутні коментатори, чого доброго, ще й засперечаються, як перед алегоричною постаттю в Арені, що саме в неї у руці. Сливе зараз же надійшла її приятелька, та, що здавалася вбогою і хмурою і при першій нашій зустрічі так злосливо сміялася зі старого, якого Андре черкнула своїми легкими ніжками: «Бідолашний дідусь, мені його шкода», надійшла і сказала Альбертині: «Добридень! Я вам не заважатиму?» У капелюшку їй, мабуть, було гаряче, вона скинула його, і дівоче волосся тонким і ніжним листячком якоїсь невідомої чудової рослини отінило їй чоло. Можливо, Альбертині це не сподобалося, принаймні вона нічого не відповіла, вона зберігала гробову мовчанку, а та ніяк не йшла, хоча Альбертина тримала її від мене на відстані, то йшла удвох із нею, то йшла вдвох зі мною, лишаючи її позад нас. Мені нічого іншого не залишалося, як попросити Альбертину познайомити мене з цією дівчиною. Коли ж Альбертина назвала моє ім'я, на личку і в блакитних очах дівчини, яка здалася мені такою жорстокою, коли вона кинула: «Шкода дідуся», з'явилася і сяйнула привітна, доброзичлива усмішка, і вона подала мені руку. Волосся у неї було золотаве, але не тільки волосся: попри рожеві щічки й блакитні оченята, личко її було як уранішнє, ще пурпурове небо, де скрізь прискає і блистить золото.
Спалахнувши одразу ж, я сказав собі, що в коханні вона несмілива дитина, що це ради мене, з кохання до мене вона зосталася з нами, незважаючи на оприскливість Альбертинину, і що тепер вона, мабуть, щаслива, якщо нарешті зуміла усміхненим і добрим поглядом дати мені зрозуміти, що вона може бути зі мною такою самою лагідною, як буває грізною з іншими. Певна річ, вона помітила мене на пляжі, коли я» її ще не знав, і відтоді думала про мене; може, лише для того, щоб мені сподобатись, вона сміялася з дідуся, а потім, через те, що все не вдавалося зі мною познайомитися, мала таку смутну міну. З готелю я часто бачив її ввечері, як вона гуляє по узмор'ю. Очевидно, з надією здибатися зі мною. А тепер, соромлячись Альбертини, так само як соромилася б усієї ватаги, вона, мабуть, прихилилася до нас, — попри те що її приятелька дедалі холоднішала, — у сподіванні залишитися зі мною вдвох і вмовитися про побачення о такій порі, коли вона зуміє втекти від родини й товаришок і спіткатися зі мною в тихому куточку перед обіднею або після Гольфа. Сходитися з нею було надто важко, бо Андре дихала на неї лихим духом і не терпіла її. «Я довго зносила її дикий фальш, — нарікала Андре, — її підлоту, безконечні капості, які вона мені робила. Я все зносила ради інших. Але остання крапля переповнила міру мого терпіння». І тут Андре розповіла мені, що дівчина звела на неї наклеп, серйозно загрожуючи заподіяти Андре шкоду.
Проте слова, які обіцяв мені погляд Жізелі, слова, які я почув би, щойно тільки Альбертина зоставила б нас удвох, не могли бути сказані, бо Альбертина вперто розводила нас, відповіді її ставали дедалі уривчастішими, потім вона зовсім перестала відповідати приятельці, і та зрештою пішла собі. Я дорікнув Альбертині за таку непоштивість. «Це навчить її бути скромнішою. Вона дівчина незла, але докучлива. Лізе, куди її не просять. Чому вона в'язнула до нас, коли її ніхто не звав? Я її завжди відшиваю. І потім мене нудить від її манери ходити простоволосою — це моветон». Я дивився на Альбертинині щічки і міркував, чим вони пахнуть, які вони на смак: сьогодні вони були не те щоб свіжі, а гладенькі, налиті лілувато-густим рум'янцем, як деякі ніби навосковані троянди. Я замилувався ними, як милуються квітами.