«Я якось не помітив», — заперечив я. «Але ви так на неї дивилися, можна було подумати, ніби ви наміряєтесь малювати її портрет, — сказала Альбертина, не власкавлена тим, що тепер я точнісінько так само дивився на неї. — Але, зрештою, не думаю, щоб вона могла вам сподобатися. Фліртувати вона зовсім не вміє. А ви, мабуть, любите зальотниць. У кожному разі скоро вона вже не буде в'язнути тут ні до кого, а потім хоч-не-хоч відлипати, бо вже збирається до Парижа». — «А інші ваші подруги теж?» — «Ні, тільки вона, вона і міс, у неї переекзаменування, доведеться бідній шмаркачці товкти невивчене. Заняття невеселе, що й казати. Може трапитися і добра тема. Це справа випадку. Одній моїй приятельці загадали: «Розкажіть-но про якусь немилу пригоду, якої ви були свідком». Оце поталанило! Натомість іншу дівчину попросили відповісти на запитання (та ще й письмово): «Кого б ви хотіли мати своїм другом: Альцеста чи Филінта?»[182] Я б засипалася! Почнімо з того, що такі запитання дівчатам усе-таки не пропонується. Дівчата сходяться з дівчатами, і ніхто не в змозі змусити їх дружити з мужчинами. (Від цієї фрази, яка показала, що мені нема чого особливо сподіватися, мене морозом всипало). Але навіть якщо поставити таке запитання молодикові, що б ви на нього відповіли? Дехто скаржився в «Ґолуа»[183] на труднощі таких запитань. Цікаво, що в збірникові учнівських творів, відзначених нагородами, вміщено два, в яких це питання розв'язується зовсім по-різному. Все залежить від екзаменатора. Одному хотілося, щоб у творі було написано, що Филінт — підлабузник і дурисвіт, а другому — що хоча перед Альцестом і не можна не схилятися, але він бурмило і за друга краще мати Филінта. Ну як тут не спантеличитися бідолашним ученицям, якщо самі вчителі дотримуються різних поглядів? Та це тільки квіточки! З кожним роком усе важче й важче. Жізель неодмінно провалиться, хіба має блат».
Я повернувся до готелю; бабусі не було; я довго її чекав, а коли вона нарешті прийшла, виблагав у неї дозвіл пустити мене на дводенну якнайкраще зорганізовану екскурсію, відтак поснідав з бабусею, найняв коляску і поїхав на вокзал. Я був певен, що Жізель не здивується, спіткавши мене там; у Парижі буде пересадка на паризький потяг, і там, у прохідному вагоні, коли міс засне, я поведу Жізель до якогось темного куточка і вмовлю про побачення після мого приїзду до Парижа, куди я постараюся вернутися якнайшвидше. Я проведу її до Каннів або до Евре, як їй захочеться, і повернуся першим зустрічним потягом. Так чи інакше, що б вона подумала, якби довідалася, що я довго вибирав між нею та її приятельками, що так само, як у неї, я був закоханий в Альбертину, у яснозору дівчину та в Розамунду? Тепер, коли взаємне кохання мало злучити мене з Жізеллю, я відчував докори сумління. Зрештою я міг би сказати їй цілком щиро, що Альбертина мені подобатися перестала. Я бачив уранці, як вона, майже повернувшись до мене плечима, йшла побалакати з Жізеллю. Йшла, невдоволено похнюпившись, і волосся у неї на карку, чорніше, ніж звичайно, блищало так, ніби вона допіру вийшла з води. Я подумав про мокру курку, і Альбертинине волосся здалося мені втіленням іншої її душі, не тієї, яку досі втілювали лілувате її личко та загадковий вираз. Блискуче волосся на карку — це все, що я встиг розгледіти в її подобі за ту хвилину, і тільки на нього я дивився й далі. Наша пам'ять подібна до крамничної вітрини, де виставляється то одна, то інша фотографія тієї самої особи. І зазвичай найостаннішої не знімають довше за інші. Візник поганяв коня, і в мозку моєму бриніли вдячні й ніжні Жізелині слова, навіяні її доброю усмішкою та потиском руки: адже коли я не був закоханий, але хотів закохатися, я носив у собі не тільки ідеал зримої тілесної вроди, який я розпізнавав здалеку, розпізнавав у кожній зустрічній дівчині на відстані, достатній для того, щоб невиразні її риси не могли його, той ідеал, розвіяти, а й видиво — завжди готове втілитися — жінки, яка захопиться мною, почне грати зі мною в любовній п'єсі, п'єсі, написаній у моїй голові ще в дитинстві, в якій, як я собі уявляв, однаково охоче гратиме будь-яка гідна кохання дівчина з більш-менш підходящими фізичними даними. В цій п'єсі, хоч би ким була нова «зірка», яку я благав створити новий образ або поновити колишній, на переліку дійовців, на розвитку дії, навіть на тексті стояло: ne varietur.
За кілька день, хоча Альбертина явно не бажала нас знайомити, я перезнайомився з усім гуртом у тому повному складі, в якому він постав переді мною під час першої нашої зустрічі (окрім Жізелі, з котрою через довге стояння перед шлагбаумом та зміну в розкладі я так і не побачився в потязі, що від'їхав за п'ять хвилин до мого приїзду на вокзал, і про котру я до того ж і думати забув), та ще з деким із її приятельок, з якими дівчата на моє прохання мене познайомили. А що втіха, якої я сподівався від нової дівчини, коренилася в іншій, тій, що знайомила мене з новою, то та найсвіжіша була ніби різновид троянди, виведеної завдяки іншому гатунку троянди. І коли я перепурхував з віночка на віночок у цьому квітковому ланцюжку, втіха побачити ще одну, несхожу на іншу квітку, змушувала мене озиратися на ту, яка дала мені цю втіху, — озиратися з удячністю, до якої домішувалася, як і до нової моєї надії, жага. Небавом я вже проводив з цими дівчатами цілі дні.