Леле! у найсвіжішій квітці можна добачити ледве помітні цяточки, які муарованому розумові вже малюють, на що зведеться після всихання чи запліднення розкішна нині плоть, накреслюють застиглу, наперед визначену форму. Ми захоплено розглядаємо носа, схожого на хвильку, яка так прегарно пузирить уранішнє плесо і здається майже нерухомою, хоч бери та малюй, бо море таке погідне, що припливу не помічаєш. Коли дивишся на людську твар, здається, ніби вона не змінюється, — перетворення відбувається в ній спроквола, і ми його не помічаємо. Але досить узріти біля якоїсь із цих дівчат її матір чи тітку, щоби зміряти шлях, який під внутрішнім впливом їхнього, переважно відворотного, типу пройдуть риси дівчини за неповні тридцять років, аж до тої пори, коли її зір почне згасати, а личко сховається за обрій і померкне. Я знав, що так само глибоко, так само конечно, як жидівський патріотизм чи християнський атавізм у тих, хто вважає, ніби він позбавлений усього расового, за рожевим квітом Альбертини, Розамунди, Андре до часу таяться без їхнього відома грубий носяра, обвисла губа, огрядність, що колись прикро вразять, хоч постійно були за лаштунками, чекаючи виходу на сцену; достоту як дрейфусизм, клерикалізм, раптовий, непередбачальний, фатальний, достоту як націоналістичний і феодальний героїзм, вибуялий за сприятливих обставин, характером своїм давніших за самого індивіда, який потім у силу цих обставин думає, живе, розвивається, вбивається у потугу чи вмирає, не годен відрізнити їх від своїх особистих рушіїв, плутаючи з ними ту глибшу силу. Навіть ментально ми залежимо від законів природи куди більше, ніж нам це уявляється: наш розум, подібно до спорових рослин, подібно до якогось зела, вже народжується з тими особливостями, які ми нібито обираємо. Насправді ж ми пізнаємо лише похідні поняття, не розрізняючи першопричини (жидівської раси, французької родини тощо), яка не може не викликати їх і яка певної миті виявляється в нас. Хай одні з цих відкрить ми сприймаємо як підсумок роздумів, а інші — як наслідок нашої негігієнічности, — насправді ми успадкували від нашої сім'ї, як успадковується метеликувата форма насіння, і ідеї, якими ми живемо, і хвороби, від яких ми помираємо.
Ніби в розсаднику, де квіти буяють у різну пору, я бачив своїх знайомих дівчат у старих жінках, на бальбецькому пляжі, бачив це зашкарубле насіння, зів'ялі бульбаки, на які рано чи пізно перетворяться мої приятельки. Але чи мене це обходило? Нині для них була пора пишання. Ось чому, коли маркіза де Вільпарізіс запрошувала мене на прогулянку, я під якоюсь приключкою відкручувався. Я одвідував Ельстіра лише вкупі з моїми новими приятельками. Я не міг навіть обрати день, аби з'їздити у Донсьєр до Робера, як я йому обіцяв. Світські розваги, поважні розмови, навіть приятельська бесіда, якби вони завадили мені прогулятися з дівчатьми, справили б на мене таке саме враження, як коли б перед самим сніданням мене покликано не до столу, а показати альбом. Чоловіки, юнаки, жінки старі чи дійшлого віку, чиє товариство ми нібито любимо, уявляються нам розташованими на пласкій і неміцній поверхні, бо ми усвідомлюємо їх через зорове сприйняття, та й годі; але це саме зорове сприйняття стає нібито посланцем усіх наших змислів, тільки-но воно звертається на дівчат; наші змисли відкривають у них нюхові, дотикальні, смакові властивості, якими можна тішитися навіть без допомоги рук та губ; і, — здольні завдяки мистецтву транспонування, завдяки генієві синтезу, яким наділена жага, відтворювати з барви щік чи персів дотик, куштування, недозволене лапання, — наші змисли надають дівчатам тієї самої медової густоти, яку вони утворюють, коли беруть узяток на трояндовому квітнику або коли їдять очима грона на виноградникові.
У дощ, коли геройкувата Альбертина гнала на ровері в непромокальному плащі під зливою, ми пропадали цілий день у казино, куди я неодмінно вирушав у негоду. Я зневажав до глибини душі панянок д'Амбрезак за те, що ті ні разу не переступили його порога. Я охоче допомагав своїм приятелькам збиткуватися над учителем танців. Зазвичай господар чи службовці, узурпуючи собі диктаторську владу, робили догану нам за те, що мої приятельки (навіть Андре, про яку я саме тому й подумав, що це натура діонісівська, хоч, якраз навпаки, вона була вутла, інтелектуальна і цього року часто хворіла, але не шанувалася і чинила так, як їй підказував її вік, а цей вік усе долає і єднає веселощами і хворих, і здорових) неодмінно влітали до холу чи до бальної зали з розгону, перескакували через стільці, ковзалися по паркету, утримуючи рівновагу граційним рухом рук та ще й наспівуючи, — так рання їхня молодість змішувала всі мистецтва, взоруючись на поетів стародавнього світу, які ще не знали жанрового розмежування і в чиїх епічних поемах рільничі поради чергувалися з душеспасенними місцями.