Андре, яка видалася мені першого дня холодніша за інших, насправді була куди чуйніша, добросердіша, тонша, ніж Альбертина, яку вона оточувала турботливою й лагідною ніжністю старшої сестри. Вона сідала в казино поряд зі мною і могла — на відміну від Альбертини — утриматися від туру вальсу чи навіть, коли я був утомлений, зректися казино і завітати до готелю. У її приязні зі мною та з Альбертиною були відтінки, що свідчили про її чудове розуміння сердечних справ, яке вона, може, трохи завдячувала своєму хворобливому стану. Вона з незмінно веселою усмішкою пробачала дитинність Альбертини, що з наївним палом пояснювала, яку непереборну спокусу становили для неї всілякі розривки, яких вона, не те що Андре, не вміла зректися задля розмови зі мною…
Коли наставала пора чаювання на Гольфовому полі, Альбертина одягалася і, як ми були в цей момент усі вкупі, приступала до Андре: «Ну, Андре, чого ти ждеш? Ти ж знаєш, пора вже чаювати на Гольфовому полі». — «Мені хочеться з ним побалакати», — озивалась Андре, показуючи на мене. — «Але ж тебе запросила пані Дюр'є!» — гукала Альбертина, ніби намір Андре побути зі мною пояснювався тим, що вона забула про запрошення. — «Слухай-но, серденько, не дурій!» — відповідала Андре. Альбертина не наполягала з обави, як би їй хтось не запропонував залишитись також. Вона крутила головою. «Роби, як знаєш, — казала вона: так розмовляють з хворим, якому подобається спалювати себе на малому вогні, — а я біжу, бо твій годинник, здається, відстає», — і брала ноги за пас. «Вона істота уроча, але нестерпна», — кидала Андре, обіймаючи приятельку лагідно-осудливою усмішкою. В Альбертининій любові до розривок було щось від колишньої Жільберти, і пояснювалося це дедалі більшою подібністю між жінками, яких ми кохаємо по черзі, подібністю, яка виникає зі стійкости нашого темпераменту, бо то ж він їх вибирає, відкидаючи всіх тих, хто не був би водночас нашою протилежністю і доповненням, тобто не вдовольняв би нашої чуттєвости і не мучив нашого серця. Ці жінки є витвором нашого темпераменту, образом, оберненою проекцією, «негативом» нашої вражливости. Отож-бо повістяр міг би, йдучи за плином життя свого героя, майже однаково змалювати його любовні захоплення, і було б таке враження, ніби він не повторюється, а щоразу творить заново, бо штучне врізноманітнення завжди слабше за повторення, яке має відкрити нову правду. Воднораз письменникові треба відзначати в характері коханця ознаку зміни, яка з'являється з його вступом на нові терени, в інші широти життя. І, можливо, письменник повідав би ще одну правду, якби, малюючи характери решти персонажів, взагалі утримався від окреслення характеру жінки, яку кохає герой. Чи знаємо ми характер байдужих нам людей так, як би він нам розкрився в істоти, чиє життя зливається з нашим життям, істоти, яка скоро стане для нас чимось невіддільним, про чиї спонуки ми ненастанно снуємо нові й нові лячні здогади? Пориваючись за межі свідомости, цікавість, пробуджувана у нас коханою жінкою, сягає далі її характеру; якби ми й могли на ньому зупинитися, то, звичайно, не захотіли б. Предмет нашого хвильного дослідження засадничіший за властивості характеру, подібні до ромбиків шкіряного покриву, розмаїте поєднання яких визначає чудесну неповторність тіла. Проміння нашої інтуїції проходить крізь них, і образи, які воно нам приносить, не є образами чийогось обличя, вони відтворюють похмуру і скорботну одноманітність скелета.
Андре була тяжко багата і напрочуд гойно давала змогу Альбертині, вбогій сирітці, користатися з розкошів, у яких жила сама. До Жізелі вона ставилася трохи інакше, ніж мені здалося спершу. Невдовзі, бач, від цієї учениці надійшли вісті, і коли Альбертина показала одержаного нею листа від Жізелі, де та писала ватазі, як вона доїхала, і перепрошувала, що через свої лінощі поки що не написала решті дівчат, я з подивом зачув, що сказала про це Андре, а вона ж, як я гадав, була смертельним ворогом Жізелі: «Я їй завтра напишу, а то як сподіватися листа від неї, то можна чекати до нових віників: вона така недбала!» І, звертаючись до мене, додала: «Звісно, вона нічим не вражає, але вона така славна дівчина, а потім я справді до неї прихилилася». Звідси я виснував, що Андре як і сердиться, то недовго.