Дорогою я вже не наставляв дашком руки до очей, як у ті дні, коли шукав у природі життя первісного, яким воно було ще до з'яви людини; коли на злість усім нудним здобуткам промислового поступу, від якого на мене нападали позіхи у залах всесвітніх виставок і в модисток, я намагався бачити лише ту частину моря, де не було пароплавів, аби воно уявлялося мені одвічним, ніби сучасником тій добі, коли воно відлучилося від тверді, принаймні сучасником перших віків Греції, а це давало мені право вірити, що «батечко Леконт» не розминувся з правдою у віршах, які так хвалив Блок:
Я перестав зневажати модисток, бо Ельстір сказав, що та делікатність, з якою вони розпростують востаннє стьожки чи пера готового капелюшка, та шляхетна ніжність, з якою вони їх пестять, так само для нього, мистця, цікаві, як рухи жокеїв (цим він захопив Альбертину). Але подивитися на модисток я міг, тільки повернувшися з купань, у Парижі, а на верхогони і регати — в Бальбеку, але вже в наступному сезоні. А тут навіть яхти з жінками в білих лінонових сукнях уже пропали.
Ми часто здибали Блокових сестер, і від того дня, коли я обідав у їхнього батька, я мусив їм уклонятися. Мої приятельки були з ними незнайомі. «Мені заказано знатися з ізраїлітками», — хвалилася Альбертина. Уже сама манера казати «ісраїлітка» замість «ізраїлітка» показувала, навіть як ви й не чули початку репліки, на те, що ці юні буржуазки з побожних родин аж ніяк не симпатизували обраному народові, очевидно вірячи, що жиди мордують християнських діток. «Зрештою ваші приятельки не можуть похвалитись особливим смаком», — казала мені Андре з усмішкою, яка свідчила про те, що вона і не думає вважати їх за моїх приятельок. «Таке вже їхнє плем'я», — притакувала Альбертина повчальним тоном знавця. Треба визнати, що Блокові сестрички, виряджені й напівроздягнені, млосні, нахабні, чепурухи і нечупари, справляли не найкраще враження. А одна з їхніх кузинок, п'ятнадцятирічне піддівча, обурювала казино своїм обожнюванням напоказ панни Лії, чий акторський талант високо ставив Блок старший і на чию увагу заслуговували здебільшого не чоловіки.
Вряди-годи ми чаювали в поблизьких фермах-ресторанах. Ресторани ці називалися «Дезекор», «Марія-Тереза», «Гейландський хрест», «Марничка», «Каліфорнія», «Марія-Антуанетта». Цей останній і вподобала собі ватага.
Але іноді, замість іти до ресторану, ми спиналися на шпиль бескеття і, порозсідавшись на траві, розпаковували сандвічі й соложеники. Дівчатам більше смакували сандвічі, і вони дивувалися, що я їм лише шматок шоколадного торта, зацукрованого Готичним узором, чи соложеник з морелями. Річ у тім, що сандвічі з честером чи салатою — їжа темна, пустоголова, нова, і мені ні про що було з ними говорити. Зате шоколадний торт був дока, соложеники балакучі. Торт мав м'який смак вершків, а в соложениках відчувалася свіжість плодів, які багато знали про Комбре, про Жільберту, і не лише про комбрейську Жільберту, а й про паризьку, на чаюванні в якої я знову їх знайшов. Вони нагадували мені про десертні тарілочки зі сценами з «Тисячі й одної ночі», «сюжети» яких розважали тітку Леонію, коли Франсуаза приносила їй то Аладдіна, або Чарівну лампу, то Алі-Бабу, то Того, що снить наяву, то Синдбада-мореплавця, який вантажить на судно в Бассорі всі свої скарби. Мені хотілося побачити їх ізнову, але бабуся не знала, куди вони запропастилися, та й зрештою для неї то були найзвичайнісінькі тарілочки, куплені на місці. Натомість мене вони радували тим, що й самі тарілочки, і барвисті малюнки на них врізалися в сірий шампанський Комбре, як у темну церкву — вітражі з їхньою самоцвітною грою, як у сутінь моїх покоїв — проекції чарівного ліхтаря, як у видимий з вікна вокзалу чи з полотна департаментської залізниці краєвид — індійський жовтець і перський без, як старосвітська китайська порцеляна моєї бабусі у перших — у її похмуру оселю провінційної старої дами.