Лежачи над урвищем, я бачив перед собою тільки луки, а над ними не сім небес із християнської фізики, а лише два неба, одне над одним: темніше — море, а над ним ще одне — блідіше. Ми ласували, і якщо я приносив з собою якийсь сувенірник, що міг потішити ту чи ту мою приятельку, радощі з такою раптовою рвією переповнювали їхні майже прозорі личка, які притьмом шаріли, що устам було несила стримати тих радощів і, аби дати їм вилитися, уста вибухали сміхом. Дівчата обступали мене, і просвітки між їхніми не щільно зсунутими голівками скидалися на блакитні сакомки, оті прополоті в гущавині прогайльовини, які залишає садівник, аби зручніше було крутитися серед розарію.
Вичерпавши наші запаси, ми гуляли в ігри, які до зустрічі з дівчатами здалися б мені нудними, іноді в зовсім дитячі, як от Вежо рятуйся або Хто перший засміється, але які я тепер не проміняв би й за царство; зоря молодощів, яка жевріла на личках дівочих і вже згасла для мене, все перед ними осявала і, як на примітивах легких тонів, різьбила на золотому тлі навіть найдріб'язковіші подробиці їхнього життя. Дівочі личка майже всі зливались у тьмяному пурпурі зорі, крізь який справжні їхні риси ще не встигли пробитися. Видний був лише урочий колорит, під яким те, що має стати профілем, ще не розрізнялося. Теперішній профіль не мав нічого остаточного і міг бути лише хвилевою подібністю з якимсь померлим членом родини, якого природа удостоїла цією посмертною благодією. Швидко, швидко настає хвилина, коли вже нема чого очікувати, коли тіло сковує нерухомість, без усяких сюрпризів, коли втрачаєш усяку надію, бачачи, як, ніби з дерев у розпал літа сухе листя, з іще молодих голів падає волосся (або береться на них сивиною); він такий короткий, цей променистий поранок, що хочеться кохати лише дуже молоденьких дівчаток, чия плоть ще тільки-тільки сходить, як гарне тісто. Дівчата — це тужава маса, щомиті розгнічувана мимовільними враженнями, яким вони улягають. Про кожну з них можна сказати, що вона — то статуетка веселощів, то статуетка молодечої поважности, то статуетка пестливости, то статуетка подиву, і всі ці статуетки ліпить якийсь вираз на личку, щирий, цілісний, миттєвий. Завдяки такій пластичності дівчина щоразу по-особливому чарує нас любою своєю увагою. Певна річ, це має бути притаманне не лише дівчині, але жінка, і та, якій ми не подобаємося, і та, яка не подає навзнаки, що ми їй подобаємося, прибирає в наших очах якоїсь понурої одноманітности. Коли жінка вбивається у зрілі літа, знаки її симпатії уже не віддзеркалюються легкими брижами на її обличчі, скам'янілому від боротьби за існування, скутому назавше войовничим чи екстатичним виразом. Одне з жіночих облич — через вічну покору жінки чоловікові — радше нагадує лице солдата; інше, вирізьблене тими щоденними жертвами, які мати складає ради дітей, — це обличчя апостола. Ще одне лице після багатьох випробувань і бур робиться лицем морського вовка, і тільки одяг засвідчує, що це жінка. Звичайно, якщо ми любимо жінку, то її увага до нас ще може по-новому хвилювати нас, поки ми з нею. Але в ній самій ми не бачимо щоразу нової жінки. Веселощі залишаються тільки оболонкою її незмінного обличчя. Але передує цьому остаточному закляканню молодість, і тим-то близькість дівчат так само відсвіжує нас, як видовисько мінливих, супротивних форм, схоже на безперервне відродження праприроди, яке ми спостерігаємо, стоячи перед морем.
Не тільки світським раутом чи прогулянкою з маркізою де Вільпарізіс пожертвував би я ради того, щоб погуляти в мотузочок або в шаради зі своїми приятельками. Кілька разів Робер де Сен-Лу переказував мені, що скоро я не приїжджаю до нього до Донсьєра, він попросить відпустку на добу і приїде до Бальбека. Щоразу я писав йому, щоб він не приїздив, виправдуючись тим, що саме цього дня мені начебто треба з бабусею в особистій справі відлучитися. Безперечно, він подумав про мене зле, довідавшись від своєї тітки, що це за особиста справа і хто у мене в цьому разі виконує ролю моєї бабусі. А проте я, мабуть, мав слушність, жертвуючи не лише світськими розвагами, а й радощами приязні задля блаженства провести цілий день у цьому саду. Хто здатний жити для самого себе — правда, це мистці, а я давно переконав себе, що ніколи не стану мистцем, — той має жити для себе; отож-бо, дружба — це звільнення від цього обов'язку, самозречення. Навіть розмова, один зі способів висловити дружні почуття, пусті теревені, і це базікання не багатить людини. Ми можемо пробалакати ціле життя, і це буде всього лише безконечний повтор нічим не наповненої хвилини, тоді як коли ми творимо щось на самоті, думка йде вглиб, і це єдиний шлях, який нам не заборонений, яким ми просуваємося, правда, на превелику силу, до відкриття істини. А приязнь мало того що марна, як розмова, — вона нам шкодить. Шкодить, бо враження нуди, якого не можуть не зазнавати в товаристві приятеля (себто зостаючись на поверхні самих себе, замість іти шляхом прозрінь углиб) ті з нас, для кого закон розвитку, закон чисто внутрішній, — це враження нуди під впливом приятельських почуттів ми злагоджуємо, щойно знов опиняємось на самоті: із хвилюванням згадуємо слова друга, приймаємо їх як коштовний дар, хоча ми — не кам'яниці, чиї мури можна потовщувати зокола, а дерева, які добувають зі свого соку кожне нове коліно свого стовбура, горішній ярус листя. Я брехав самому собі, я перестав розвиватися в тому напрямі, в якому справді міг рости і бути щасливим, як о тій порі, коли пишався тим, що мене любить, мною захоплюється така гарна, така розумна, така тонка людина, як Сен-Лу, коли я міркував не над своїми невиразними враженнями, в яких мені ще треба було розібратися, а над словами свого приятеля. Повторюючи собі ті слова, — змушуючи їх повторювати друге «я», яке живе в нас і на яке ми завжди раді звалити тягар роздумів, — я намагався знайти красу, далеко відміннішу від тієї, яку я шукав мовчки, коли справді залишався на самоті, і яка, власне, більше б важила і для Робера, і для мене самого, для мого життя. В тому бутті, яке творив для мене такий приятель, як Робер, я відчував, що я дбайливо бережений від самоти, що я шляхетно рвуся пожертвувати собою ради приятеля, словом, що я нездольний до самовияву. При дівчатах натомість заживана мною втіха була егоїстична, але принаймні не трималася на брехні, яка намагається переконати нас, що ми не безнадійно самотні, і яка, коли ми з кимось розмовляємо, не дозволяє нам признатися самим собі, що це вже не ми мовимо, що ми напинаємо себе на чужий копил, а не на свій власний, одмінний від решти всіх. Мої балачки з дівчатами з гурту були нецікаві, та ще й небагатослівні, бо я уривав їх довгою мовчанкою. Це не перешкоджало мені, коли вони зі мною говорили з такою втіхою, з якою я на них дивився, відкривати в голосі кожної з них яскраву картину, їхнє щебетання пестило мені слух. Любов допомагає розпізнавати, вирізняли. Аматор пташиного співу легко впізнає в лісі голос кожного птаха, а для невігласа всі пташині голоси лунають однаково. Аматор дівчат знає, що людські голоси ще розмаїтіші. У будь-якому голосі більше нот, ніж у найбагатшому інструменті. І число звукосполучень у людському голосі таке саме незліченне, як невичерпне розмаїття особистостей. Коли я розмовляв з якоюсь моєю подругою, я усвідомлював, що неповторний, свого роду єдиний портрет її особистости зумисне для мене вміло намалювала, невблаганно накинула мені як гра її голосу, так і гра її личка, що два ці видовиська відбивають, кожне у своїй площині, одну й ту саму особливу дійсність. Безперечно, і голос, і зовнішність ще не зовсім установилися; голос іще буде ламатися, личко зміниться. Діти мають залозу, яка виділяє речовину для ліпшого перетравлювання молока, а дорослі її не мають, так і в щебеті дівчат були ноти, яких жінки вже не мають. І на своєму багатозвучнішому інструменті вони фали губами з такою горливістю, з таким запалом янголят-музик Белліні, з яким грають лише замолоду. Згодом дівчата втратять інтонацію натхненної переконаности, яка надає чару найпростішим речам, приміром, як тоді, коли Альбертина самовпевнено каламбурила, а молодші слухали її, як зачаровані, аж поки на них із нестримною гвалтовністю чхання нападав дикий регіт, або коли Андре з наївною поважністю знімала мову про їхні шкільні роботи, ще дитинніші, ніж їхні ігри; і їхні голоси детонували, як вірші у давнину, коли поезія ще майже не відривалася від музики і вірш декламувався на різних нотах. Хай би там як, а в дівочих голосах уже виразно вловлювався палкий погляд цих юнок на життя, погляд такий індивідуальний, що якби сказати про одну: «їй усе сміхи», про другу: «Вона про все відгукується з апломбом», а про третю: «Вона завжди стає в нерішучо-очікувальну позу», — то це були б самі загальники. Риси нашого обличчя — це всього-на-всього жести, які, ставши звичними, усталились. Природа нас унерухомила в нашому звичному русі, наче за