Ви-бо довели, що релігійне почуття, яким сповнені Ваші хори, здатне схвилювати так само сильно. Широку публіку Ви, мабуть, спантеличили, проте справжні знавці віддають Вам по заслузі. Отож, віншую Вас, любий субрате, і принагідно висловлюю Вам свої найкращі почуття». Поки Альбертина читала твір, очі в неї блищали. «Певне, здерла! — гукнула вона, дочитавши. — Зроду не повірю, що все це сама Жізель придумала. Та ще вірші! У кого ж це вона поцупила?» Від захвату, викликаного, зрештою, вже не твором Жізелі, але ще дужчого, ніж перед хвилиною, від захвату і від напруження, в Альбертини «очі лізли на лоба», коли вона слухала Андре, чиєї думки як найстаршої і найпідкованішої вона чекала, а та, заговоривши про твір Жізелі з легкою іронією, потім удавано недбало, хоча відчувалося, що мовить вона цілком поважно, заходилася переробляти твір. «Написано незле, — сказала вона Альбертині, — але я, бувши тобою й обравши таку тему, а це може статися, її задають частенько, — зробила б інакше. Я б її потрактувала так. Найперше на місці Жізелі я б не кинулася наосліп, а накреслила на окремому аркушику план. Спершу постава питання і виклад, потім загальні ідеї, які треба розвивати у творі. Нарешті оцінка, стиль, висновок. Розставивши такі віхи, вже дороги не змилити. Уже в експозиції, або, якщо хочеш, — оскільки йдеться про лист, — у вступі, Жізель дала хука. Людині, яка жила в XVII столітті, Софокл не міг би написати: «Любий друже!»» — «Атож, атож, їй треба було написати «Любий Расіне!» — підхопила Альбертина. — Так було б куди краще!» — «Ба ні, — заперечила Андре трохи лукаво, — звертатися слід було б так: «Ласкавий пане!» І зрештою вона мала б написати у такому дусі: «З правдивою пошаною маю за честь бути, ласкавий пане (у крайньому разі, любий пане мій), Вашим покірником». Потім, Жізель запевняє, що хори «Аталії» — новина. Вона забула «Естер» і ще дві трагедії — вони мало знані, але саме цього року їх розбирав навчитель, бо це його коник, назви їх — і можеш уважати, що витримала. Це «Жидівки» Робера Гарньє та «Аман» Монкретьєна». Назвавши ці дві п'єси, Андре не могла стримати почуття доброзичливої вищости, яка відбилася в її усмішці, зрештою досить лагідній. Альбертина зраділа великою радістю. «Андре, ти диво! — вигукнула вона. — Напиши мені ці два титули. Уявляєш, який я матиму козир, якщо мені трапиться це питання, навіть на усному? Я їх назву і всіх по тім'ю вдарю». Але згодом, коли Альбертина зверталася до своєї вченої приятельки, аби та сказала ще раз, як ці п'єси називаються, бо їй хотілося записати назви, Андре запевняла, що вони вилетіли в неї з голови, і більше про них не згадувала. «Далі, — тягнула Андре з ледве вловною погордою до своїх подруг, на яких вона дивилась як на дітей, щаслива, що нею захоплюються, і сама захоплюючись, непомітно для себе, твором, — Софокл у Пеклі має бути в курсі всього. Отож-бо, йому відомо, що «Аталію» давали не для широкої публіки, а для Короля-Сонця та жменьки двораків. Про визнання знавців у Жізелі сказано незле, але це можна розвинути. Безсмертний Софокл цілком може бути наділений пророчим даром і ознаймити думку Вольтера, що «Аталія» — це не тільки шедевр Расіна, а шедевр людського духу». Альбертина пила ці слова. Очі її палали. І вона з найглибшим обуренням відкинула пропозицію Розамунди пограти. «Нарешті, — знов озвалася Андре так само недбало, невимушено, трохи глузливо і водночас певно, — якби Жізель записала для себе ті загальні думки, які їй слід розвинути, вона, мабуть, прийшла б до того самого, що зробила б на її місці я, — тобто показала б різницю між релігійним духом софоклівських та расінівських хорів. Я зауважила б устами Софокла, що хоча расінівські хори пройняті релігійним почуттям, як і хори у грецькій трагедії, але боги тут і там ріжні. Йодаїв бог не має нічого спільного з Софокловим. А дальший розвиток цієї думки привів би до цілком природного висновку: «Ну, й що з того, що вірування різні?» Софокл навряд чи про це розводився б. Він побоявся б уразити Расінові почуття і волів би, сказавши хіба кілька слів про його наставників з Порт-Рояля, з особливою хвалою відгукнутися про те високе, що притаманне поетичному хистові його суперника».
Хто спише пристрасті, зуміє навпростець
Дійти словами до людських сердець.