Але переважно наш подив виникає тому, що жінка показує нам одну й ту саму твар. Відтворити у пам'яті все, що не йде від нас особисто, бодай сам смак плоду, — річ надзвичайно морочлива: щойно вхопивши образ, ми непомітно для себе починаємо сповзати по похилій спогаду і невдовзі, навіть не встигнувши це усвідомити, опиняємося дуже далеко від тільки-но відчутого. Отож кожне нове побачення немовби відсилає нас назад до того, що ми вже бачили раніше. На той час спогад уже встиг поблякнути, адже пам'ятати когось фактично майже те саме, що його забувати. Та поки ми ще не втратили вміння бачити, ми впізнаємо забуту рису тієї миті, коли вона постає перед нами, ми змушені випростувати скривлену лінію, — ось чому ненастанний і животворний подив, завдяки якому щоденні зустрічі з дівчатами на пляжі були для мене такими спасенними і заспокійливими, народжувався не лише з відкриттів, а й із пригадувань. Додайте до цього хвилювання, пов'язане з тим, як багато важили для мене ці зустрічі, не завжди зовсім суголосні моїм сподіванням на прийдешню зустріч не з похованою уже надією, а з трепетним ще спогадом про останню розмову, і тоді буде вам легко зрозуміти, скільки думок у мене викликала кожна прохідка, а снувалися мої думки в той час інакше, ніж я виношував їх, сидячи сам у кімнаті, на свіжу голову. Коли я повертався до себе, нагадуючи вулик, повний хвильного і немовчного словесного гуду, нічого від попереднього напрямку думок уже не було. Кожна істота гине, тільки-но ми перестаємо бачити її; потім наступна її поява — це вже нове створіння, відмінне як і не від усіх, то принаймні від попереднього. Два таких створіння — це вже розмаїття, хоча й мінімальне. Якщо нам запам'ятається твердий погляд, зухвала міна, то при наступній зустрічі ми будемо неминуче здивовані, ба більше: майже вкрай вражені буцімто млосним профілем, якоюсь мрійливою лагідністю — тим, що не запало нам упомку минулого разу. Саме при зіставленні спогаду з новою реальністю виявиться наше розчарування чи подив, саме це зіставлення покаже нам справжню реальність, відкривши нам провали в нашій пам'яті. І нині вже риси обличчя, минулого разу проочені і саме тому особливо разючі для нас цього разу, особливо достеменні, особливо ретельно підчищені, стають матерією наших марень і споминів. Млосний, овальний профіль, тихий і мрійливий вираз — ось що нам хочеться побачити знов. А наступного разу все вольове, що прозирає у пронизуватому погляді, гострому носі, зціплених устах, знову підправить розрив між нашою заповітною мрією та її предметом, який у наших очах досі їй відповідав. Певна річ, надійність перших моїх вражень, вражень чисто зовнішніх, від кожної зустрічі з моїми приятельками стосувалася не лише їхньої подоби, — адже я, як відомо, був особливо чуйний до їхніх голосів, що хвилювали мене, мабуть, ще дужче (голос наділений не лише особливими, змисловими гранями, він ще й частина нездоланної безодні, яка робить такими запаморочливими безнадійні поцілунки), до звуку їхніх голосів, подібних до своєрідного звуку якогось маленького інструмента, в який кожна дівчина вкладала всю себе і який мала тільки вона. Проведена в одному з цих голосів якоюсь модуляцією борозенка, забута мною, вражала мене своєю глибиною, коли я про неї згадував. Отож-бо, поправки, які я з кожною новою зустріччю мусив уносити, аби скласти собі якнайточніше уявлення, — це були поправки ладнача, учителя співу, мальовника.
Що ж до гармонійної єдности, де віднедавна, завдяки тому, що кожна дівчина чинила опір перевазі інших, зливалися хвилі почуттів, здійняті в мені цими дівчатами, то єдність була порушена на користь Альбертини одного дня, коли ми гуляли в мотузочка. Це було в ліску, вирослому на бескетті. Стоячи між двома панянками, які не належали до ватаги і яких ватага привела сюди, щоб сьогодні нас було більше, я заздро дивився на Альбертининого сусіду, молодика, і казав собі, що, аби я стояв там, де він, я міг би торкатися руки моєї подруги протягом тих нежданих хвилин, які, може, не повторяться і які могли б завести мене дуже далеко. Навіть сам собою, незалежно від наслідків, які він, безперечно, спричинив би, доторк до Альбертининої руки був для мене щастям. Не те щоб я не бачив рук гарніших, ніж у Альбертини. Навіть у гурті її приятельок руки Андре, щупляві й набагато делікатніші, жили ніби своїм особливим життям, таким скірним цій дівчині й водночас самостійним, часто-густо вони витягалися перед нею, різко розчепірюючи пальці, наче ледачі, мрійні породисті хорти, отож-бо недарма Ельстір намалював кілька етюдів її рук. На одному з них, де Андре гріла руки при вогні, освітлення надавало їм золотавої прозірчастости осіннього листя. А Альбертинині руки, повніші, ніж у Андре, на мить піддавалися, але потім знову пручалися руці, яка їх стискала, і від цього виникало зовсім інше відчуття. У Альбертининому потиску було щось від змислових пестощів, ніби суголосних лілувато-рожевому кольору її шкіри. Потиск допомагав вам проникнути в цю дівчину, у глиб її почуттів, подібно до дзвінкого її сміху, нескромного, як вуркотання або як деякі скрики. Вона належала до жінок, чиї руки ми потискуємо з утіхою і з удячністю цивілізації за те, що вона зробила з shake-hand