[191] узаконений акт вітання між хлопцями та дівчатами. Якби звичай замінив рукостискання іншим рухом, я б цілі дні дивився на неприступні Альбертинині руки з таким самим палким бажанням доторкнутися до них, як бажання відчути смак її щічок. Але в насолоді довго тримати її руку в своїй, — якби я був її сусідою у грі в мотузочок, — я вгадував не лише саму насолоду. Скільки освідчень, скільки слів, не сказаних через мою несміливість, міг би я довірити деяким потискам руки! А як би легко було їй потиском у відповідь переконати мене в тім, що я щасливо з нею люблюся! Адже це вже спільництво, адже це вже початок розкошів! Моє кохання могло просунутися далі за кілька хвиль, проведених поряд із нею, ніж за весь час нашого знайомства. Я відчував, що наша гра небавом' урветься, що вона от-от завершиться, адже довго гуляти в неї ми не будемо, а коли настане їй кінець, то буде пізно, і мені не стоялося на місці. Я зумисне не намагався утримати в своїх руках кільце, став у коло і вдав, ніби не бачу, як воно рухається, хоча насправді пильнував його, поки воно опинилося в руці Альбертининого сусіди, і дівчина зашарілася, звеселена грою, й щосили зареготала. «А ми й справді в дивовижному лісі», — сказала мені Андре, показуючи на навколишні дерева; причому її усмішка призначалася мені одному і була сповнена зневаги до решти учасників гри, ніби лише ми з нею були такі кебетливі, що могли по-спільницькому коментувати гру поетичними заувагами. У своїй делікатності вона дійшла до того, що, правда, без особливого бажання, прокурникала: «Гуляв у лісі якось тхір, гуляв у лісі тхір», — нагадуючи цим людей, які неодмінно влаштовують у Тріаноні забаву в стилі Людовіка XVI або вважають за особливо дотепне заспівати пісеньку, приурочену до таких оказій. Якби я мав час подумати, то, мабуть, зажурився б, бо така імпровізація була б мені неприємна. Але мої думки витали деінде. Ті, хто грав, дивувалися, чому я такий незграба — як це я досі не зумів схопити кільця? А я дивився на Альбертину, таку гарну, таку до всього байдужу, таку веселу; вона не передбачала, що стане моєю сусідкою, тільки-но я нарешті схоплю кільце завдяки маневру, про який вона не здогадувалася і який, коли б вона дізналася про нього, обурив би її. У запалі гри довге волосся Альбертинине розповилося і, спадаючи кучериками їй на щічки, темним своїм обрамленням ще більше підкреслювало їхню рожевість. «У вас коси, як у Лаури Діанті, Елеонори Ґвієнської, а також її правнучки, вельми укоханої Шатобріаном. Вам би личило, якби волосся у вас завжди ледь-ледь спадало», — шепнув я Альбертині на вухо, щоб наблизитися до неї. Нараз кільце перейшло до її сусіди. Я кинувся, рвучким рухом розтис йому кулаки, вихопив кільце, і тоді він став на моє місце в середині кола, а я зайняв його місце поряд з Альбертиною. Ще кілька хвилин тому я заздрив молодикові, дивлячись, як його руки ковзають по мотузочку і весь час стикаються з Альбертининими руками. Тепер настала моя черга, але я надто ніяковів, щоб шукати доторку, з хвилювання не смакував ним і лише чув, як тьохкає і як щемить у мене серце. На мить Альбертина похилилася до мене своїм повним і рум'яним личком, даючи наздогад, що кільце в неї, аби одурити «тхора», не дати йому поглянути в той бік, де кільце було насправді. Я зразу збагнув, що значущі Альбертинині погляди — викрут, а все ж мене схвилював, майнувши в її очах, образ, який вона створила лише в інтересах гри, — образ якоїсь тайни, змови, якої насправді у нас із нею не було, але яку я вже тепер вважав за можливу і яка була б мені дуже приємна. Врадуваний цією думкою, я нараз відчув, що Альбертинина рука торкається моєї, а її палець, ластячись, підлазить під мій палець, але так, щоб інші нічого не побачили. В одну мить для мене викристалізувалося багато надій, які досі чаїлися від мого зору. «Вона користається з гри, аби дати мені відчути, що я їй подобаюся», — помислив я на вершку блаженства, з якого одразу злетів, тільки-но почув, як розгнівана Альбертина сичить мені: «Та беріть же швидше, я-бо вам цілу годину передаю!» З горя я випустив з рук мотузочок, тхір побачив кільце, кинувся на нього, я знов мусив стати в коло, і тепер я з розпукою дивився на ошалілий танок круг мене, з мене кепкували всі дівчата, хоча мені було не до сміху, а в цей час Альбертина не переставала мене ганити: «Хочеш грати — будь уважний, а то тільки інших підводиш. Не будемо більше запрошувати його грати, Андре, — або він, або я». Андре, яка не дуже захопилася грою і курникала й далі пісеньку «Гуляв у лісі тхір», яку, наслідуючи її, але без захоплення, підхопила Розамунда, захотіла перебити Альбертинине бурчання і сказала, звертаючись до мене: «Вам дуже хотілося побувати у Креньє, а ми зараз за два ступні звідти. Поки ці своєумки казяться, наче їм по вісім рочків, я проведу вас туди гарною стежиною». Андре була зі мною дуже мила, і дорогою я звірився їй, чим мені подобається Альбертина. Андре сказала, що вона також дуже любить Альбертину і що Альбертина чарівна, а все ж мої компліменти на адресу приятельки Андре не потішили. Стежина спускалася вділ, аж це взяв мене за серце спогад дитинства, і я несамохіть пристанув: по землі слалося зубчасте блискуче листя, і я впізнав кущ ґлоду, та ба! відцвілого наприкінці весни. На мене дихнуло повітрям колишніх богородицьких відправ, недільних днів, забутих вірувань та заблудів. Мені хотілося вдихнути в себе це повітря. Я зупинився, і Андре, зачарувавши мене своєю здогадливістю, дала мені змогу погомоніти з листям. Я спитав, як ся мають квіти, квіти Глоду, подібні до веселих дівчат, пустотливих, зальотних і побожних. «Панянки давно поїхали», — відповіло мені листя. І може, вони думали, що я хоч і ходжу в їхніх друзях, але не вельми обізнаний з їхнім життям-буттям. Дружити я, мовляв, дружу, але скільки років обіцяю прийти, а все не приходжу. Проте, як Жільберта була моїм першим коханням серед дівчат, так квіти Глоду були моїм першим коханням серед квітів. «Так, я знаю, вони відходять у середині червня, — озвався я, — але мені приємно поглянути на те місце, де вони мешкали. У Комбре вони приходили до моїх покоїв, їх приводила моя мати, коли я хворів. А потім ми зустрічались у суботу ввечері, на травневому богослужінні. Тут вони на ньому бувають?» — «Авжеж. Цих панянок завжди запрошують до церкви Святого Діонісія Пустельника, у найближчій парафії». — «А як із ними побачитися?» — «О, це вже не раніше ніж у травні наступного року». — «Але вони неодмінно там будуть?» — «Вони бувають там щороку». — «Ось тільки я не знаю, чи втраплю я туди сам». — «Втрапите! Панянки веселенькі, не сміються хіба, як мають співати канти, отож-бо ви не заблукаєте, тільки ступите на стежину, зараз відчуєте їхнє благоухання».