Я наздогнав Андре і знову заходився вихваляти Альбертину. Я підносив її до небес і був певен, що Андре перекаже мої слова Альбертині. Але я так ніколи й не почув, чи довідалася щось про це Альбертина. Бо ж у сердечних справах Андре була куди тямущіша за Альбертину, куди тонша у своїй ґречності; якимсь одним поглядом, словом, учинком потішити людину, утриматися від суду, здатного уразити, пожертвувати (вдаючи, що це ніяка не жертва) годиною забави, навіть якимсь підвечірком, garden party,[192] щоб побути з засмученим другом чи подругою, і цим показати, що вона воліє їхнє скромне товариство марнотним розвагам, — ось у чому зазвичай виявлялася її чуйність. У тих, хто знав її ближче, складалося враження, ніби вона схожа на тих боягузливих героїнь, які вміють переборювати в собі страх і чия одвага гідна всякої хвали; складалося враження, що у глибу душі вона аж ніяк не така добра, що вона щохвилі показує свою доброту лише через свою душевну шляхетність, вразливість, великодушне прагнення показати себе доброю товаришкою. Вона говорила стільки милих речей про мої взаємини з Альбертиною в майбутньому, що я повірив у її беззастережну підтримку. Але, можливо, випадково, вона ні за холодну воду не взялася, аби поєднати нас з Альбертиною, і я не міг би присягнути, що мої зусилля здобути серце Альбертинине не викликали з боку її подруги таємних каверз та якогось недоброго почуття, з яким вона, зрештою, таїлася і навіть намагалася завдяки своїй душевній делікатності боротися. На властиву Андре увагу до людей, навіть у дрібницях, Альбертина була нездатна, а проте, я не був певен, чи Андре добра по-справжньому, а ось у щирій доброті Альбертининій я згодом переконався. Завше сповнена лагідного потурання до дивовижної легковажности Альбертининої, Андре і словами й усмішками показувала, що вона їй друг, та й поводилася вона як друг. Я щодня бачив, як вона витрачала цілком безкорисливо більше зусиль, ніж дворак, що запобігає ласки у можновладця, на те, аби якнайбільше осипати Альбертину своїми щедротами, аби ущасливити вбогу свою приятельку. Вона була чарівна у своїй лагідності, в кожному своєму смутному й ніжному слові, коли при ній уболівала над Альбертининою вбогістю, і робила їй у тисячі разів більше послуг, ніж якійсь заможній подрузі. Проте як хтось починав сумніватися, чи Альбертина така вже бідна, ледь помітна хмарка отінювала чоло й очі Андре; здавалося, вона в поганому гуморі. А як хтось добалакувався до того, що одружитися Альбертині буде не так важко, як це гадається, Андре рішуче заперечувала і доводила майже люто: «Тим-бо й ба, чоловіка вона не знайде! Я це знаю напевне і тому побиваюся!» Навіть мені Андре, єдина з усієї ватаги, ніколи не переказувала чогось прикрого, що було б сказано за моїми плечима; ба більше: якщо я сам себе обмовляв, вона вдавала, ніби не вірить, або так тлумачила мої слова, що вони ставали невинними, поєднання таких прикмет ми називаємо тактовністю. Такт — це властивість людей, які, перш ніж вийти з нами на двобій, вихваляють нас та ще й додають, що в нас не було приводу для виклику, додають на те, аби ми самі собі здавалися хоробрішими, — мовляв, ми виявили хоробрість, коли в цьому не було безпосередньої потреби. Ці люди — антиподи тих, хто за таких самих околичностей скаже: «Вам, певно, дуже не хотілося битися, але, з другого боку, ви не могли дарувати такого афронту, вам годі було вчинити інакше». Але кожна палиця на два кінці. Утіха чи бодай байдужість, з якими наші друзі переказують нам щось для нас образливе, свідчать, що вони не входять у наше становище, коли нам це переказують, і втикають у нас шпильку чи ножаку, як у повітряну кулю, а от уміння приховувати від нас усе немиле, що пащекують про нас, або ж уміння приховувати свою власну думку про наше поводження може доводити, що наші приятелі іншого тіста, приятелі тактовні, надзвичайно потайливі. У потайливості нічого лихого нема, якщо тільки друзі справді не думають про нас зле і якщо від того, що їм про нас кажуть, вони уболівають так само, як уболівали б ми самі. Я думав, що це саме стосується Андре, хоча й не був цілком певен.