Поки ми йшли назад, Альбертинин образ, розчинений у світлі, випромінюваному іншими дівчатами, був для мене не єдиним. Але як місяць, який удень здається лише білою хмаркою, тільки що чіткою і незмінною, і знов набирає всієї своєї потуги, тільки-но день померкне, Альбертинин образ, один цей образ, коли я повернувся до готелю, зійшов у моєму серці і засяяв. Переді мною були немовби нові покої. Звичайно, вони вже давно перестали бути ворожими мені покоями, якими я побачив їх першого вечора. Ми безнастанно змінюємо нашу оселю, і в міру того як звичка звільняє нас від учувань, ми усуваємо вадливість фарбування, розміру, запаху, здатну об'єктивізувати нашу досаду. Досі пануючи над моєю вражливістю, тільки, замість мук, даруючи радощі, ті покої вже не були саджавкою погідних днів, чимось наче басейн, де на середині глибини волого леліє світляна блакить, заслонювана віддзеркаленим хвилями летючим запиналом, нематеріальним і білим, як гаряче марево; не були то й покої, сказати б, чистого мистецтва — покої мальовничих вечорів; то були покої, де я прожив так довго, що вже їх не бачив. І от у мене знов розплющилися очі, але тепер я дивився на них з егоїстичного погляду, а це і є погляд любови. Я думав про те, що якби Альбертина до мене зайшла і звернула увагу на гарне, похило повішене свічадо, на гожі засклені книжкові шафи, то я б виріс у її очах. Досі щось на зразок зали для пасажирів, де я проводив певний час, перш ніж помчати на пляж чи до Рівбеля, тепер мої покої знову ставали речовими і відрадними, вони оновлювалися, бо кожну річ у них я розглядав і поціновував Альбертининими очима.
Коли через кілька днів після гри в мотузочок ми зробили дуже далеку прогулянку і тішилися, знайшовши в Менвілі два «повізки» на дві особи, а то б ми не вернулися до обіду, я вже так палко кохав Альбертину, що запропонував їхати зі мною спершу Розамунді, потім Андре, але ще не Альбертині, а потім, умовляючи й далі Андре та Розамунду, привів усіх, хитро аргументуючи міркуваннями щодо пори, дороги й одягу, до переконання, начебто, і сам того не хотівши, що з причин чисто практичних мені краще їхати з Альбертиною, з товариством якої я нібито змирився. На горе мені, кохання рветься до любої йому істоти, і самою розмовою з нею ти не вситишся, а тому, хоча Альбертина всю дорогу поводилася зі мною дуже мило і, довізши її до дому, я відчував себе щасливим, водночас я відчував, що зголоднів за нею дужче, ніж коли ми від'їздили, бо час, проведений з нею удвох, здавався мені лишень прелюдією, аж ніяк не самодостатньою, до того часу, який прийде потім. А проте в ньому була та первісна знада, яка так і залишається неповторною. Я ще ні про що не просив Альбертини. Вона могла тільки здогадуватися, чого я прагну, але, ще бувши непевна, могла й гадати собі, що мене цілком влаштовують стосунки, які не мають якоїсь мети, тимчасом як для моєї приятельки такі взаємини мали таїти в собі невимовне, сповнене сюрпризів сподівання, сподівання роману.
Наступного тижня мене не вабило до Альбертини. Я удавав, ніби волію Андре. Починається кохання, нам хочеться зостатися для коханої незнайомцем, якого вона здатна кохати, але ми відчуваємо в ній потребу, відчуваємо потребу доторкнутися навіть не її тіла, а її уваги, її душі. Ми вставляємо в листа якусь гризькість, яка змусить байдужу просити нас бути з нею ласкавішою, і так кохання, озброєне безвідмовною технікою, затягує нас повторними обертами у триби, де вже годі не кохати і не бути коханим. Я проводив з Андре ті години, коли інші йшли на якісь розваги, якими, як я знав, Андре залюбки жертвувала задля мене і якими зрештою пожертвувала б і з нехіттю, з великодушності, аби ніхто, та й вона сама, не подумав, що вона дорожить якимись там світськими розривками. Я не хотів викликати в Альбертини ревнощі тим, що Андре всі вечори проводила тільки зі мною, — я прагнув лише піднести себе в її очах чи бодай не принизити себе, освідчившись про кохання їй, а не Андре. Не мовив я про це й Андре з обави, як би вона не переказала все Альбертині. Коли ми гомоніли з Андре про неї, я вдавав себе холодним, але, по-моєму, її не так ошукувала моя холодність, як мене її позірна легковірність. Вона прикидалася, що вірить у мою байдужість до Альбертини і що прагне якнайтісніше зблизити Альбертину й мене. Правдоподібніше інше: вона сумнівалася в моїй байдужості й не хотіла мого зближення з Альбертиною. Я переконував Андре, що аж ніяк не захоплений її приятелькою, а сам думав лише про те, як би його ближче зійтися з пані Бонтан, яка приїхала сюди на кілька днів і оселилася в околицях Бальбека і в якої Альбертина мала гостити три дні. Звичайно, я це потаїв від Андре; коли ж заговорив з нею про Альбертинину рідню, то розігрував цілковите безприхилля. Чіткі відповіді Андре ніби свідчили, що вона не піддає сумнівам моєї щирости. Чому ж тоді одного разу злетіло з її уст: «А я саме бачилася з Альбертининою тіткою»? Звичайно, вона не додала: «Я вгадала з ваших нібито випадкових слів, що ви тільки й думаєте, як би його підсипатися до Альбертининої тітки». Але, мабуть, з цією думкою, якою Андре ділитися зі мною не стала, в и голові спліталося слівце «саме». Це слово було з того ґатунку, що й деякі погляди, деякі жести, позбавлені логічного, раціонального зерна, яке діє на свідомість співрозмовника, а проте здатні доносити своє правдиве значення, — так людське слово, в телефоні обертаючись в електрику, знову робиться словом на те, аби його почули. Домагаючись, аби Андре викинула з голови думку, ніби я цікавлюся пані Бонтан, я нині відгукувався про неї не просто недбало, а недоброзичливо: мовляв, я знаю цю вар'ятку й обходжу її десятою вулицею. Насправді ж я намагався зустрітися з нею.