Мати була, очевидно, не дуже рада, що батько перестав думати про мою «кар'єру». По-моєму, дбаючи головно про те, щоб розмірене життя зміцнило мою нервову систему, вона була вражена не так моєю відмовою від дипломатичної служби, як моїм присвяченням літературі. «Дай спокій! — вигукнув батько. — Передусім треба любити те, що робиш. Адже він уже не дитина. Тепер він себе знайшов, і навряд, щоб його уподобання змінилися; він добре усвідомлює, в чому його щастя». Знайшов я себе чи не знайшов, але того вечора дану мені батьком волю я сприйняв із прикрістю. Коли батько виявляв доброту до мене, мені кортіло розцілувати його в рум'яні щоки над бородою, і я утримувався лише з остраху, що батькові це не сподобається. Сьогодні, — мов автор, нажаханий тим, що його фантазія, в його очах безвартісна, бо він не відокремлює її від себе, змушує видавця добирати папір і шрифт, може, занадто для неї гарні, — я питав себе, чи щось витанцьовується з мого писання і чи не марно клопочеться про мене батько. А його зауваження, що вподобання мої вже не зміняться і тому я доконче себе знайду, посіяло в моїй душі два болісні сумніви. Перший полягав у тім, що (хоча тоді я щодня відчував себе тільки на порозі ще не розквітлого життя, цвітіння якого почнеться щойно завтра вранці) буття моє вже почалося і те, що буде, мало різнитиметься від того, що було. Другий сумнів, власне, перший, хіба що тільки трошки підправлений, полягав у тім, що я не існую поза Часом, що я підлягаю його законам достоту, як герої романів, які саме через це наганяли на мене тугу, коли я читав про них у Комбре, примостившись у лозовому курені. Теоретично ми знаємо, що Земля крутиться, але на практиці цього не помічаємо; грунт, по якому ми ходимо, здається нам нерухомим, і ми почуваємося безпечно. Так само і з Часом. І щоб дати відчути його біг, романісти змушують читача, шалено прискорюючи рух годинникової стрілки, перескакувати за якісь дві хвилини через десять, через двадцять, через тридцять років. На початку сторінки ми покидаємо сповненого надій коханця, а наприкінці наступної віднаходимо його, коли він, вісімдесятирічний непам'ятущий дідуган, ледве відбуває свою щоденну прохідку по двору притулку для старих і тільки щось харамаркає, як до нього озиваються. Мовлячи про мене: «Він уже не дитина, уподобання його не зміняться» тощо, батько нараз показав мене самому собі в Часі, і мене обняла страшенна туга: я відчув себе коли ще й не таким немічним, недоумкуватим рамоликом, то принаймні героєм, про якого автор геть бездушним у своїй байдужості тоном оповідає наприкінці книжки: «З рідного села він уже виїжджав дедалі рідше й рідше. Нарешті осів там назавше» і так далі.
Тим часом батько, щоб відвести від гостя наші критичні стріли, сказав мамі: