То були вже не просто чари перших днів, то була найправдивіша жага кохати — байдуже, кого з них, так природно одна дівчина переходила в іншу. Але найбільшою моєю журбою було б, якби від мене одвернулася та дівчина, яка мені особливо подобалася, але зараз потому сподобалася б ще більше, бо тепер вона явилася б середохрестям моєї туги і моїх мрій, які нерозрізняльно витали над усіма, вона, та, що від мене одвернулася б. Зрештою в цьому разі я б за всіма її приятельками, в чиїх очах я небавом утратив би всякі чари, несвідомо тужив би, тужачи за нею, і признався б їм у тому незвичайному збірному коханні, яким політичний муж чи актор любить публіку і не може втішитися, якщо вона, шанувальниця його, нараз до нього охолоне. У мене навіть з'являлися раптом надії на те, що я знайду собі шанувальницю в особі іншої — тієї, хто, прощаючися зі мною ввечері, сказала щось значуще, пустила мені бісики, які перенесли на другий день усі мої марення на неї.
Мої сніння надто заласно ширяли тепер між ними, бо на цих живих личках уже достатньо вматеріли характерні їхні риси, отож-бо можна було схопити, хоча б він потім і мінявся, їхній пластичний, плинний образ. Відмінності між дівочими личками аж ніяк не визначалися відмінностями в довжині й широті рис, які, попри їхню кричущу, здавалося б, несхожість, були, по суті, майже однакі. Але ми пізнаємо обличчя не математичним шляхом. Воно — це пізнання — починається не з виміру окремих ліній, воно йде від виразу, від цілого. У Андре, приміром, винозорість лагідних очок ніби співвідносилася з вузьким носом, таким тонким, наче то була єдина крива лінія, проведена лише на те, щоб нею самою продовжити схильність до м'якости, поділеної над нею подвійною усмішкою поглядів-близнюків. Така сама тонка лінія йшла у неї в волоссі, нерівна, глибока, схожа на борозну, проведену вітром на піску. І це, мабуть, було у неї спадкове: зовсім сиве волосся матері Андре, збите достоту так само, утворювало то пагорби, то западини, подібно до снігових заметів та бакаїв, залежних від нерівности ґрунту. Звісно, проти тонко окресленого носа Андре ніс Розамунди мав куди ширші площини, він скидався на високу вежу на найміцнішім підмурку. Хоч загального виразу цілком досить, аби викликати враження величезної різниці між істотами, відмінними між собою безконечно непомітними знаками, а з другого боку — хоч найменша дрібниця сама собою може створити цілком неповторний, індивідуальний вираз, усе ж взаємну неспівмірність дівочих облич виявляла не лише помітна розбіжність у малюнку та своєрідності виразу. Личка моїх приятельок ще яскравіше виокремлював колорит, і не стільки мінливою пишнотою тонів, — таких розмаїтих, що я відчував (як стоячи перед Розамундою, обіллятою жовтаво-рожевим світлом, у якому світили зеленню ще й очі, так і стоячи перед Андре, білі щічки якої чітко відтінялися чорнявою волосся) таку саму втіху, як коли б дивився то на герань, вибуялу при осяяному сонцем морі, то вночі на камелію, — скільки тим, що нескінченно маленька різниця в лініях зростала до неймовірносте, співвідношення площин змінювалися невпізнанно завдяки новому елементові, елементові фарби, цьому розподільникові відтінків, який є водночас і великий відновлювач і перетворювач вимірів. І ось, залежно від того, чим личка (мало відмінні між собою будовою) заливалися: полум'ям рудого, з рожевим полиском, волосся чи білим світлом матової блідосте, вони видовжувалися або ж розширювалися, оберталися на щось інше, мов аксесуари російських балетів, що за денного світла були звичайнісінькими паперовими кружальцями, але Бакстів геній темно-рожевим або місячно-голубим освітленням перетворював їх на тверду туркусову інкрустацію на палацовому фасаді, або на ніжну бенгальську троянду, що млосно розпускається у квітучому саду. Отож-бо, взявшись вивчати личка, ми їх міряємо, але як малярі, а не як землеміри.
З Альбертиною все було так само, як і з її приятельками. В деякі дні, змарніла, з сірим личком, похмура, з клинцями фіялкової прозорости на денці ока, як це буває на морі, вона, здавалося, дихала смутком вигнанки. В інші дні бажання прикипали до лискучої поверхні її гладенького личка, і воно не пускало їх далі; якщо мені щастило кинути на неї погляд скоса, то я бачив, що на її щічках, матових на поверхні, як білий віск, прозирала рожевість, і це будило палку жагу поцілувати її, упіймати цей інший, леткий відтінок. Часом щастя осявало її таким зрадливим світлом, що шкіра на її личку ставала плинною, тьмяною і пропускала як би підшкірні погляди, і вони обарвлювали її в інший колір, хоча сама шкіра була з тої самої речовини, що й очі; іноді, втупивши бездумний погляд у її всіяне брунатними цяточками личко, на якому мерехтіли дві блакитні плями, я брав його за яйце щиглика, часто за опаловий агат, одшліхтований і відполірований лише у двох місцях, де на бурому камені прозорими крильцями лазурового метелика сяяли її очі, в яких плоть стає дзеркалом і створює ілюзію, ніби очі ближче, ніж щось інше, підпускають нас до душі. Проте найчастіше колір її личка був яскравіший, і тоді все воно пожвавлювалося; подекуди рожевим на білому личку був лише кінчик носа, тоненький, як у хитренької кицьки, з якою хочеться погратися; іноді щічки в неї були такі гладенькі, що погляд по них ковзав, як по мініатюрі з рожевої емалі, і ця емаль її щічок здавалася ще ніжніша, ще інтимніша завдяки піднятому над нею вікові чорного волосся; траплялося, її щічки набували лілово-рожевої барви цикламена; а бувало навіть і так, що коли Альбертина рум'яніла або коли вона мала жар, то, нагадуючи про її хворобливість, яка домішувала до мого почуття щось нечисте і яка надавала її личку спорзного, нездорового виразу, її щічки заливав темний пурпур певних гатунків троянд, і вони чорно червоніли; і кожна з цих Альбертин була інша, як іншою при кожній своїй появі буває танцівниця, бо її кольори, кшталт, характер міняються залежно від безконечно розмаїтої гри світла, що йде від скерованого на неї софіта. Може, саме тому, що такими різними були істоти, які тоді вбачалися мені в ній, з часом я і сам звик бути, залежно від того, яку Альбертину я собі уявляв, щоразу іншою людиною: ревнивою, байдужою, сластолюбною, меланхолійною, буйною; і я ставав то тим, то тим не лише відповідно до випадково воскрешеного спогаду, а й відповідно до сили уяви, вкладеної в цей спогад залежно від того, як я в цьому разі його тлумачив. До цього мені постійно доводилося повертатися — до уявних образів, які майже завжди наповнюють нам душу, хай ми про це й не здогадуємося, але які все-таки важливіші для нашого щастя, ніж та людина, що нам видна, бо ми бачимо останню крізь них, то вони тимчасово звеличують людину, на яку ми дивимося. Аби бути точним, я мав би дати особливе ім'я кожному з тих «я», що потім думало про Альбертину; тим паче я мав би дати особливе ім'я кожній з тих Альбертин, що поставали переді мною, завжди в іншій подобі, мов ті моря — для зручності я казав просто море, — ті моря, які змінювалися одне по одному і на тлі яких вони різьбилися щораз іншою німфою. Але головне, — достоту так само, — тільки ще цілеспрямованіше, — як у розповіді ввертають, яка того дня стояла погода, я мав би щоразу давати нове ім'я уявному образові, що того дня, коли я бачив Альбертину, панував у моїй душі, творячи атмосферу, творячи зовнішній вигляд людей, як твориться подоба моря залежно від майже непомітних хмаринок, що змінюють колір кожної речі своєю скупченістю, своєю рухливістю, своєю розкиданістю, своєю летючістю, — ніби ота хмарина, яку роздер одного вечора Ельстір, не познайомивши мене з дівчатами, з якими він зупинився і чиї образи нараз видалися мені ще гожішими, коли дівчата почали даленіти, — хмарина, яка знову напливла через кілька днів, коли я з ними познайомився, заступила їхній блиск, застила їх, непроникна й тиха, як Верґілієва Левкотея.