Урешті вона знов почала приходити гуляти майже щодня, і в мене виникли нові бажання, про задоволення яких можна було просити завтра, і через це мій потяг до неї і справді набував рис чогось нового. Але одна річ знов змінила, та ще й різко, той спосіб, у який я щодня, близько другої, розв'язував питання про свою любов. Може, все пояснювалося тим, що Сванн перейняв листа, посланого його доньці, а може, Жільберта, щоб напоумити мене, просто вирішила, хай і пізно, розтлумачити мені вже задавнений стан речей? Коли я їй сказав, як мені подобаються її батько-матір, на личку її з'явилася якась непевна міна, сповнена таємничости й недомовок, — така міна бувала в неї, коли їй щось загадували, приміром, зробити закупи чи скласти візити, — нарешті вона випалила: «Знаєте, вони вас не полюбляють!» — і, слизька, мов ундина, — така вже вона була, — засміялася. Часто Жільбертин сміх, розминаючись із її словами, нібито креслив, як це робить музика, на іншому плані незриму площину. Перестати гуляти зі мною Сванни від Жільберти не вимагали, але батьки воліли за краще, гадалося їй, щоб наші ігри взагалі не починались. Вони дивилися на наші взаємини скрива, я здавався їм розбещеним, і вони боялись поганого прикладу для доньки. Я думав, що Сванн відносив мене до зіпсутої молоді, ці молодики зневажають батьків коханої дівчини, в очі їм лестять, а позаочі, при дівчині, збиткуються з них, під'юджують дівчину до непослуху батькам, а завоювавши її, не дають їм навіть із нею зустрічатися. Моє серце з такою рвією протиставило приписуванню всіх цих рис (яких і найбільший паскудник не побачить у себе сам) гарячі мої почуття до Сванна, що, якби він дізнався про них, то напевно змінив би до мене своє ставлення, розцінюючи його як судову помилку. Про все, що я відчував до нього, я зважився написати довгого листа і попрохав Жільберту передати його. Вона погодилася. На жаль, це тільки підтвердило його переконання, що я великий шахрай; він сумнівався в почуттях, які я виливав на шістнадцяти сторінках з усією щирістю, на яку був тільки здатний; мій лист до Сванна, палкий та щирий, як і ті слова, які я говорив маркізові де Норпуа, мав не більший успіх, ніж вони. Назавтра Жільберта потягла мене за лавровий гайок, на стежечку, ми посідали на стільці, і вона розповіла мені, як батько, ознайомившись із листом, — Жільберта мені його вернула, — знизав плечима і сказав: «Усе це самі слова, і гріш їм ціна, вони лише доводять мою правоту». Свідомий чистоти своїх намірів, свого душевного багатства, я був обурений, що мої слова нітрохи не вплинули на кричущу Сваннову помилку. Бо він таки помилявся, в цьому я тоді не мав ніякого сумніву. Деякі неспростовні прикмети моїх шляхетних почуттів я описав вельми докладно, і якщо Сванн не зумів зрозуміти з них мого душевного стану, якщо не прийшов мене перепросити і визнати свою помилку, виходить, він сам ніколи не спізнав тих шляхетних почуттів і навіть думки не припускав, що їх могли спізнати інші.
А може, попросту Сванн знав, що шляхетність — часто лише виворіт, підстилка наших ще не розпізнаних і не класифікованих егоїстичних почуттів. Можливо, в симпатії, яку я йому висловлював, він побачив лише вплив — і екстатичне підтвердження — мого кохання до Жільберти і що саме це кохання, — а не похідна від нього шана до нього, — неминуче керуватиме в майбутньому моїми вчинками. Я не міг поділити його міркування, бо не годен був одірвати свого кохання від самого себе, увести його у звичне коло чужих почуттів і перевірити експериментально його наслідки; я був у розпачі. Я мусив на хвилю покинути Жільберту, мене покликала Франсуаза. Треба було провести Франсуазу до павільйончика, заклечаного зеленню, схожого на занедбані старопаризькі акцизні каси, недавно перероблені на те, що англійці називають лавабо, а французи, через досі не перетравлену англоманію, ватерклозетами. Старі й вогкі мури сіней, де я лишився чекати на Франсуазу, тхнули пусткою, і ця прохолодна затхлість, розвіявши мої прикрощі від переказаних мені Жільбертою Сваннових слів, сповнила мене втіхою, не тією втіхою, що її годі вловити, утримати, опанувати, а, навпаки, втіхою міцною, підбадьорливою, розкішною, миродайною, втіхою, в якій криється істина, тривала, незбагненна і непохитна істина. Мені захотілося, як колись у своїх прогулянках на Ґермантську сторону, спробувати зглибити це чудородне враження і, завмерши, вникнути в цей давезний-предавезний дух, що схиляв мене не так насолоджуватися втіхою (відпущеною якоюсь доважкою), як спуститися до ще не відкритого дна. Аж це до мене озвалася господиня цього закладу, старша дама з наштукатуреними щоками, у рудій перуці. Франсуаза вважала, що вона «з доброго дому». її донька пошлюбила хлопця, знов-таки за Франсуазиним виразом, «з порядної родини», тобто того, кого від якогось робітника ділило провалля більше, ніж ділить, на думку Сен-Сімона[64], герцога від «вихідця з низоти». Безперечно, дама, перш ніж опинитись у вбиральні, сьорбнула свій ківш лиха. Але Франсуаза присягала, що стара — маркіза з коліна Сен-Ферреоль[65]. Так от, маркіза порадила мені не стовбичити на холоді й відчинила кабінку. «Чи не бажаєте зайти? Тут зовсім чисто, з вас я не візьму нічого». Запрошуючи мене до кабінки, вона, можливо, діяла лише з тих самих причин, що й панночки у Гуаша: ті, коли ми заходили до них із якимось замовленням, частували мене цукерками (на жаль, мама забороняла мені їх брати), виставленими під скляними ковпаками на прилавку; а може, ще менш безневинно, ніж одна стара квітникарка, якій мама веліла наповнювати у нас квітами жардиньєрки і яка, пускаючи бісики, дарувала мені троянду. Так чи інак, якщо «маркіза» й любила хлопців, то, відчиняючи їм підземні двері отих кам'яних кубів, де чоловіки чапіють, наче сфінкси, вона черпала у своїй великодушності не так надію звести їх, як утіху, якої зазнаємо ми, виявляючи безкорисливу доброту до тих, кого ми любимо, бо єдиним її одвідувачем був старий сторож.
65