З якогось часу тільки-но хтось із гостей згадував у тому чи тому домі Єлисейські Поля, як матері глипали на нього явно стривожено, — так дивляться вони на медичне світило, якому більше не довіряють, оскільки за чутками надто часто він помилявся в діагнозах. Матері переконували, що цей парк шкідливий дітям, що саме там можна схопити ангіну, кір і всяку застуду. Моя матір, як і колись, посилала мене туди, і деякі її подруги, не засуджуючи її за це відверто, уболівали, одначе, над її безпечністю.
Неврастеніки, всупереч загальній думці, «прислухаються до себе» менше за інших; вони чують у собі цілу купу такого, через що, — як виявляється потім, — вони непокоїлися даремно, і зрештою перестають зважати на будь-що. їхня нервова система часто волала їм: «Рятуйте!» (ніби вона тяжко недугувала, а це було просто на снігопад або ж їх чекав переїзд), і вони призвичаїлися легковажити такими застереженнями, — так солдат у запалі бою настільки їх нехтує, що потім, помираючи, здатний прожити ще кілька днів здоровою людиною. Одного ранку, притлумивши в собі постійні свої страхи, циркуляція яких тепер так само не доходила до моєї свідомости, як і циркуляція крови, я весело влетів до їдальні, де вже сиділи при столі мої батько-матір. Сказавши собі, як завжди, що коли мені холодно, то це не означає, що треба зігрітися (бо до цього, може, призвела, скажімо, нагінка) і що коли нема апетиту, то це не означає, що їсти не треба (бо це просто на дощ), — я сів до столу, та щойно тільки з'їв шматок смачної котлети, як мене занудило і в голові запаморочилося — грізна заповідь близького занедужання, чиї симптоми заслонила і затримала крига моєї байдужосте, але тепер воно нагадувало про себе, вперто зрікаючись їжі, що ставала мені поперек горла. У мене майнула думка, що мене не пустять надвір, коли помітять, що я хворий, і це додало мені — як інстинкт самозбереження пораненому — сили припхатися до свого покою (там я побачив, що в мене температура сорок), а потім піти на Єлисейські Поля. Вбита цвяшком у моє замліле, мляве тіло весела думка жадала, вимагала солодкої втіхи від гри в перейми з Жільбертою, і через годину, ледве на ногах тримаючись, але щасливий, що я з нею, я ще знаходив у собі снагу втішатися.
Удома Франсуаза освідчила, що я «нездужаю», що я «то горю, то мерзну», а викликаний лікар заявив, що «краще б мене била і тіпала» пропасниця (така гарячка звичайно супутня запаленню легенів і була б лише «солом'яним вогнем»), ніж мати справу з її «підступнішими» і «зачаєнішими» формами. Уже віддавна я зазнавав нападів ядухи, і наш лікар (на досаду бабусі, яка вже бачила мене безнадійним запивакою) порадив мені, крім кофеїну, приписаного мені, щоб я легше дихав, пити, скоро я відчую наближення кризи, пиво, шампан або коньяк. Викликана алкоголем «ейфорія» має, на його думку, запобігати атакам хвороби. Домагаючись у бабусі дозволу випити, я не лише не таїв, а ще й, навпаки, часто майже зумисне викликав задих. А втім, відчуваючи близький напад і ніколи не знаючи, якої гостроти він набере, я потерпав на думку, що стривожу бабусю, і це мене лякало ще більше, ніж власні муки. Але водночас моє тіло, чи то воно від кволости не могло зносити біль, чи то боялося, як би незнані й неминучі муки не наразили його на надсильну й небезпечну напругу, спонукало мене неодмінно остерігати бабусю, де йому боліло, і в цих моїх скаргах було вже щось від невідворотности фізіологічного процесу. Досить мені було помітити якийсь прикрий, ще нерозбірливий симптом, як тіло моє мліло доти, доки я не повідомляв про нього бабусі. Якщо бабуся вдавала, ніби не звертає на це уваги, тіло прагнуло, щоб я діяв рішучіше. Часами я заходив надто далеко, і тоді кохане обличчя, яке вже не завжди могло, як раніше, зберігати спокій, кривила гримаса співчуття, душевної муки. Побачивши, як журиться бабуся, я чув, що серце моє крається, я кидався в її обійми, ніби мої поцілунки могли змити її журбу, ніби моя ніжність здатна була так само розважити бабусю, як моє добре здоров'я. Що ж до моїх гризот, то їх утишувала певність, що бабуся й так знає, що мені зле, тож моє тіло не боронило мені її заспокоювати. Я клявся бабусі, що зі мною все гаразд, що мені нема на що нарікати, що, далебі, мені добре. Моє тіло домагалося тільки точної мірки належного йому жалю, і хоча у правому боці в мене шпигало, воно, тіло, не ображаючись на таке моє химерування, нічого не мало проти, щоб я вдарив лихом об землю, на все начхав; моїми химерами воно не журилося.