Коли я вже видужував, напади ядухи все не відпускали мене. Одного вечора бабуся пішла, зоставивши мене в доброму стані, але повернувшись пізно, побачила, що я задихаюся. «Ой лишенько, тобі дуже погано!» — скрикнула вона зі спотвореним обличчям. Вона вибігла, я почув, як грюкнули надвірні двері, а за хвилю бабуся вернулася з коньяком; трунок вона ходила купити, бо вдома його не було. Незабаром мені полегшало. Обличчя в бабусі трохи почервоніло, міну вона мала збентежену, в очах — вираз утоми й розгубленосте.
— Відпочинь поки що, тобі краще побути зараз на самоті, — сказала вона, рушаючи до дверей.
Я ще встиг поцілувати її і відчув, що її холодні щоки мокрі, і змокріли вони, певно, зовсім не тому, що вона побувала на вологому нічному повітрі. Назавтра увечері вона до мене не завітала, мене запевнили, що вона пішла з дому. Мені це видалося неувагою до мене, але докоряти бабусі я не став.
Ядуха моя вперто не вщухала, хоча запалення легенів минуло, — виходило, що напади її спричинялися чимось іншим, і батьки викликали додому професора Коттара. У таких випадках лікареві не досить бути просто освіченим лікарем. Коли фіксується симптом, який може викликатися трьома чи навіть чотирма різними недугами, то зрештою тільки його спостережливість, його чуття визначають, на що саме хворіє — за майже цілковитої подібности симптомів можливих хвороб — пацієнт. Цей таємничий дар далеко не завжди поєднується з хистом до інших видів розумової діяльносте: тут виявляти велику вправність може людина найпересічніша, схильна любити огидну музику, огидне малярство, позбавлена допитливого розуму. У цьому разі фізичний стан хворого давалося пояснити нервовими спазмами, початком сухот, астмою, ядухою внаслідок харчового отруєння, ускладненого нирковою недостатністю, хронічним бронхітом, нарешті, різними сполученнями цих чинників. І якщо нервові спазми можна було знехтувати (це найкращий на них лік), то сухоти вимагали пильного догляду й посиленого харчування, яке було б, одначе, шкідливе за таких артритних явищ, як астма, і навіть небезпечне в разі ядухи на грунті харчового отруєння — що своєю чергою вимагало дієти, згубної для сухотника. Але у Коттара вагання були короткі, а приписи рішучі: «Великі дози проносного, кілька днів — молоко, нічого, окрім молока. Ні м'яса, ні алкогольних напоїв». Мати прожебоніла, що мені треба оклигати, що я з пошарпаними нервами, що кінські дози проносного і весь цей режим занапастять мене. У Коттарових очах, стурбованих, ніби він боявся спізнитися на потяг, я прочитав, що він питає себе: чи не піддався він своїй природженій лагідності? Він силкувався згадати, чи не забув він прибрати на себе холодну личину, — так людина шукає дзеркала, щоб перевірити, чи не забула вона пов'язати краватку. Він сумнівався, і, щоб покласти край ваганням, відповів брутально: «Я не звик двічі повторювати свої приписи. Дайте мені ручку. Так от, передусім — молоко. Згодом, коли ми впораємося з кризами й агрипнією, я дозволю супи, потім пюре, але при цьому неодмінно молодчині молочину! (Учні добре знали цей каламбур, який професор щоразу повторював у лікарні, коли саджав хворого на серце чи печінку на молошну дієту.) Потім ви поступово переведете його на звичну їжу. Та щойно тільки відновиться кашель чи задуха — знову проносне, клізми, постіль, молоко». З крижаним виразом вислухавши останні материні заперечення, Коттар мовчки подався геть, і саме тому, що він не захотів пояснити, навіщо такий режим, мої родичі вирішили, що таке лікування не для мене, що я тільки охляну, і відмовилися від режиму. Від професора свій непослух вони, звісно, постаралися приховати і про всяк випадок уникали тих домів, де могли з ним здибатися. Але стан мій погіршився, і тоді постановили непохитно дотримуватися всіх Коттарових приписів; через три дні хрипи припинились, кашель припинився, я дихав легко. Тоді до нас дійшло: Коттар, виснувавши, що в мене, як сам він потім казав, астма та ще й «скажена», зумів, проте, розібратися, що найбільше дошкуляє мені отруєння і що, усунувши застійність печінки та промивши нирки, він очистить мені бронхи й поверне правильне дихання, сон, снагу. Ми зрозуміли, що цей дурень — великий клініцист. Нарешті я встав з ліжка. Проте було заявлено, що на Єлисейські Поля мене більше не пустять. Мовляв, там нечисте повітря, але я гадав, що все це був лише привід, щоб розлучити мене з панночкою Сванн, і без кінця-краю повторював Жільбертине ім'я, — так переможені намагаються говорити рідною мовою, щоб не забути батьківщини, якої їм більше не бачити. Вряди-годи мати, гладячи мене по голівці, питала: