— То що, малі хлопчики уже не виливають матусі свого горя?
Франсуаза заходила щодня до мене на розглядини. «Ну й вигляд у панича! — гукала вона. — Ви б на себе подивилися — як із хреста знятий!» Сказати по щирості, якби я мав звичайнісіньку нежить, Франсуаза все одно прибрала б тої самої похоронної міни. Та вболівала вона не за моє здоров'я, просто їй як простолюдинці судилося бути «вболівальницею». Тоді я ще не міг добрати, що дає Франсуазі її песимізм: страждання чи втіху. На разі я дійшов ось чого: її песимізм соціальний і професійний. Одного дня, поштової години, мама поклала мені на ліжко листа. Я неуважно розірвав його, бо там не могло стояти єдиного підпису, спроможного ощасливити мене, — Жільбертиного: звичайно нас як щось і єднало, то тільки Єлисейські Поля. Проте на аркушику, оздобленому срібною печаткою з зображенням лицаря в шоломі й дугастим гаслом унизу: «Рег viam rektam»,[66] де майже весь текст листа був ніби підкреслений, позаяк усі поперечки літери «т» були проведені над нею, утворюючи пунктирну лінію під словами верхнього рядка, — я побачив унизу Жільбертин підпис. Але оскільки я знав, що в листі до мене такого підпису бути не може, то сам підпис, не підпертий вірою, не врадував мене. Все довкола на мить здалось мені примарним. Із запаморочливою швидкістю цей неймовірний підпис затіяв гру в чотириріжжя з моїм ліжком, з коминком, стіною. В очах моїх усе затанцювало, як у того, хто падає з коня, і я питав себе: чи немає іншого буття, зовсім відмінного від того, яке я знаю, суперечного з ним і все ж правдивого?.. І це буття відкрилось мені й миттю сповнило мене тими ваганнями, якими скульптори, удаючи Страшний суд, наділили воскреслих мерців, підведених до порога майбутнього життя. «Любий друже! — говорилося в листі. — Я довідалася, що ви дуже захворіли і більше не ходитимете на Єлисейські Поля. Я теж туди не ходитиму — є вже тьма-тьмуща хворих. Але мої приятелі навідують нас у понеділок та п'ятницю. Мама доручила вам переказати, що ви справите нам велику радість, коли прийдете до нас, як тільки одужаєте. Вдома ми знову поведемо ті приятельські розмови, які були в нас із вами на Єлисейських Полях. Бувайте, мій любий друже, маю надію, ваші батьки дозволять вам учащати до нас у гості. Шлю найщиріші вітання. Жільберта».
Поки я читав ці слова, моя нервова система з подиву гідною готовністю приймала благу вість, що мене спіткало велике щастя. Але моя душа, себто я сам, той, хто був зацікавлений найбільше, ще нічого не знала. Щастя бути з Жільбертою — це було те, про що я постійно думав, щось умоглядне, те, що Леонардо назвав, кажучи про малярство, «коза ментале». Списаного аркуша паперу думкою зразу не обіймеш. Але, дочитавши листа, я одразу ж почав обдумувати його; він став предметом мого марення, він теж став «коза ментале», і я любив його вже так, що відчув потребу щоп'ять хвилин перечитувати його і цілувати. Ось коли я пізнав щастя.
Життя багате на такі дива, і їх завжди можуть сподіватися ті, хто кохає. Цілком можливо, що це диво — творіння рук моєї матері; побачивши, що останнім часом я до всього збайдужів, вона попросила Жільберту написати мені, подібно до того, як на пляжі, щоб заохотити мене до пірнання, а пірнати я не спішив, бо задихався, нишком підсовувала моєму гідові-купальникові чудові мушлі і коралове віття, — хай я вірю, ніби я сам збираю їх на морському дні. А втім, у всіх життєвих випадках події, пов'язані з коханням, найкраще не намагатись навіть зрозуміти, бо те, що є в них конечного або несподіваного, мабуть, підлягає законам радше містичним, ніж раціональним. Коли якомусь чоловікові, чарівному, хай він і мультимільйонер, дасть відкоша убога й неприваблива жінка, з якою він живе, і він у розпачі закличе на поміч усемогутнє золото і вдасться до всіх земних спокус, але виявить, що всі його заходи марні і що йому не подолати упертости коханки, то хай він краще повірить у те, що це сама Доля хоче розчавити його, що це з її призводу в нього серце порветься, — але не шукає тут логіки. Ті перепони, з якими мусять боротися коханці і які їхня розпалена мукою уява даремно силкується вгадати, часом таяться в певній особливості характеру жінки, яка їх покинула, в її глупоті, в чиємусь впливові на неї, у застереженнях, які вона вислуховує від цього невідомого, у домаганнях утіх, до яких їй хочеться допастися негайно, тоді як ні її коханець, ні його багатство цих утіх їй дати не в змозі. У кожному разі, поставлений у невигідне становище коханець не дуже розбирається, що ж це за перепони, які утаюють жіночі хитрощі і які його розум, засліплений коханням, не потрапить точно з'ясувати. Вони скидаються на бубони, що їх хірург зрештою вирізає, так і не дошукавшись коріння їхнього походження. Подібно до тих бубонів, перепони не зраджують своєї таємниці, але вони тимчасові. Ось тільки вони довговічніші за кохання. А що кохання — пасія не безкорислива, то тому, хто розлюбив, уже байдуже, чому його колишня коханка, бідна і легковажна жінка, стільки років пручалася, не бажаючи залишатися його утриманкою.