Отож та сама таємниця, яка постійно приховує від очей причину катастроф, так само часто оповиває і раптовість щасливого розв'язку в коханні (наприклад, такого, який мені приніс Жільбертин лист). Розв'язку щасливого або принаймні нібито щасливого, оскільки по-справжньому щасливого розв'язку не буває, коли ти під владою такого почуття, що, як йому не годи, все одно тобі болить, хіба що біль з'являється в іншому місці. Проте інколи нам випадає перепочинок, і тоді якийсь час здається, ніби ми зцілилися.
Що ж до листа, підпис під яким Франсуаза відмовлялася визнати за ім'я Жільберти («Жі» радше скидалося на «А», а останній склад із хвостатим розчерком розтягувався на півсторінки), всякому, хто шукав би розумного пояснення зробленого ним перевороту, такого радісного для мене, могло б спасти на думку, що цей переворот я завдячував почасти випадковості, про яку я, навпаки, спершу гадав, що вона може занапастити мене у Сваннових очах. Незадовго до одержання листа мене навідав Блок, у ту хвилину, як у моєму покої був професор Коттар, — мої батьки почали його знову запрошувати, одколи я дотримувався приписаного мені режиму. По завершенні консультації батьки залишили Коттара обідати, а Блока впустили до хати. Встрявши в загальну розмову, Блок розповів, що до мене дуже прихильна пані Сванн, він чув це вчора на проханому обіді від одної особи, яка на короткій нозі з пані Сванн. На це я ладнався відповісти, що він, мабуть, помиляється, і на доказ своїх слів — із совісливости, що штовхнула мене признатися до цього маркізові де Норпуа, та з обави, як би пані Сванн не завдала мені брехні, — нагадати, що я з пані Сванн незнайомий і що ми з нею ніколи не розмовляли. Але я не зважився розкрити очі Блокові, я зрозумів, що то він зумисне, що він вигадав те, чого пані Сванн сказати не могла, аби похвалитися, що він обідав у її подруги; хай це і брехня, але ця брехня йому лестила. Так от, якщо маркіз де Норпуа, довідавшись, що я незнайомий з пані Сванн, але мрію з нею запізнатися, вважав за краще не згадувати при ній про мене, то Коттар (її домовий лікар), запалений Блоковими словами про те, що вона добре знає мене й шанує, надумав при зустрічі сказати їй, що я славний хлопчина і що він зі мною приятелює: хай це мені нічого не дасть, зате для нього велика честь. Саме з цих двох міркувань він і вирішив принагідно побалакати про мене з Одеттою.
Отак я потрапив до цього дому, звідки аж на сходи долітав запах парфумів, якими напахувалася пані Сванн, на сходи, де ще дужче пахтіло тим особливим і болісним шармом, яким віяло від Жільбертиного життя. Невблаганний консьєрж обернувся доброзичливою Евменідою[67], і коли я питав, чи можна зайти, привітно піднімав кашкета, зглянувшись на моє прохання. Ще недавно між мною і не призначеними для мене скарбами скалилися блискучі, далекі й байдужі вікна, достоту як очі самих Сваннів, зате нині, погідного дня, коли я проводив усе пообіддя в покої з Жільбертою, я сам відчиняв вікна, щоб упустити свіжого повітря, і навіть визирав у них вкупі з Жільбертою, коли мати вітала гостей, і бачив, як вони вилазять з карет і, зводячи голову, махають мені — очевидно, я здавався їм хазяйчиним небожем. У такі хвилини Жільбертині коси торкалися до моїх щік. Мене вражала ніжність їхніх волокон, природна і водночас неприродна, пишнота сплетеного з них орнаменту — якась унікальна художня робота, створена з трави Райського саду. Кілька волосин з її голівки могли б стати найсвятішою моєю реліквією. Але я не надіявся розстаратись на живе пасемце з тих кісок, тож був би щасливий бодай мати її світлину — я дорожився б нею куди більше, ніж фотографією квіточок, які понамальовував Леонардо да Вінчі! Ради світлини я запобігав перед Сванновими друзями, запобігав перед фотографами, але так нічого й не домігся, крім знайомства на все життя зі страшенними занудами.
Тепер, коли заборони бачитися для нас не існувало, я входив у похмурі сіни, де вічно витала, ще грізніша й пожаданіша, ніж колись у Версалі зустріч з королем, можливість здибатися з подружжям Сваннів і де зазвичай, напоровшись на величезного вішака, подібного до біблійного Семисвічника, я загарливо бив чолом лакеєві, який сидів у довгій сірій лівреї на дерев'яній скрині і якого я брав у темряві за пані Сванн, — Жільбертині батьки, як я з кимось із них стикався, не виявляли жодного невдоволення, навпаки, усміхнено ручкалися зі мною і казали:
67