— Як шя маєте? (Зрозуміло, що вдома я захоплено і невтомно наслідував їхню вимову, говорячи «шя» замість «ся».) Жільберта знає, що ви маєте прийти? Ну, тоді я вас покидаю.
Ба більше: підвечірки, на які Жільберта запрошувала подружок і які так довго уявлялись мені найнездоланнішою з усіх перепон між нами, нині були приводом для наших зустрічей; про ці сходини Жільберта повідомляла мене цидулками (адже я почав учащати до них недавно) на завжди іншому поштовому папері. На одному аркушикові красувався опуклий блакитний песик із гумористичним написом по-англійському, наприкінці якого стояв окличник; інший був із печаткою у вигляді котвиці, ще один з вензелем Ж. С, розтягнутим здоровецьким, на весь аркуш, прямокутником, а ще були аркушики з іменем «Жільберта», то надрукованим навкіс у ріжку золотими літерами — вони відтворювали підпис моєї приятельки і завершувалися розчерком під тисненим зображенням напнутого чорного парасоля, — то схованим у монограму на кшталт хінського капелюха, куди входили всі літери її імені, ось тільки розрізнити бодай котрусь із цих літер, суціль великих, було годі. Нарешті, оскільки запас поштового паперу, яким розпоряджалася Жільберта, попри все своє багатство, не був безкраїй, через кілька тижнів я знову побачив, як і на першому листі, гасло «Рег viam rektam» над лицарем у шоломі, в медальйоні з потемнілого срібла. Тоді я думав, що папір міняється, бо це вимога якогось світського обряду, а тепер мені гадається, що десь-найпевніш Жільберта, згадуючи, на якому папері вона вже писала, намагалася, щоб її кореспонденти одержували листи на однаковому папері через якнайдовші часові проміжки (звісно ті, на кого варто було витрачатися). Оскільки внаслідок різниці в розкладі уроків деякі подруги, запрошені від Жільберти на підвечірки, мусили покидати їх, коли інші допіру приходили, то я вже на сходах чув сінешній гомін, і цей гомін задовго перед тим, як я добирався до останнього приступця, уривав мої зв'язки (так хвилювала мене думка про участь у величній церемонії) з повсякденним життям, уривав так різко, що потім я вже забував скинути шарф, коли мені ставало жарко, чи поглянути на годинник, аби вчасно вернутися додому. Навіть сходи, суціль дерев'яні (як у тогочасних чиншових будинках, збудованих у стилі Генріха II, яким довго захоплювалась Одетта, але який незабаром переросла), з табличкою, що її не було на наших сходах: «Спускатися ліфтом заборонено», здавалися мені чудовими, і, описуючи їх моїм батькам, я відзначив, що це старосвітські сходи і що Сванн привіз їх звідкись іздалеку. Любов до істини була в мене така глибока, що я не вагаючись дав би їм це пояснення, навіть якби був певен, що воно фальшиве, бо тільки таке пояснення могло навіяти моїм батькам пошану, яку я відчував до Сваннових сходів. Так при невігласі, нездольному оцінити геніальність лікаря, краще не казати, що той не вміє вилікувати нежить. Але я не вирізнявся спостережливістю, здебільшого не знав, як називаються і якого Гатунку речі, що були в мене перед очима, — для мене безперечне було одне: коли вони у розпорядженні Сваннів, то це щось надзвичайне, — тож-бо я не знав, що, розповідаючи батькам про їхню мистецьку вартість і про те, що сходи привезено, я брешу. До мене це не доходило, але, напевно, жевріло десь на споді душі, бо я відчув, що паленію, коли мене перепинив батько: «Ці будинки я знаю, — мовив він, — я був у одному з них, усі вони на один копил; вся штука в тім, що Сванн займає кілька поверхів; будував ці кам'яниці Берльє». Батько додав, що збирався навіть найняти помешкання в такому домі, але передумав: планування незручне і під'їзд темнуватий. Так сказав батько, а я інстинктивно відчув, що мій здоровий глузд має задля престижу Сваннів і задля мого щастя піти на жертви; вольовим зусиллям, попри те, що я почув від батька, я раз і на все відкинув від себе, як богомолець відкидає від себе Ренанове «Ісусове життя»[68], плюгаву думку, що в такому помешканні, як у Сваннів, могли б жити й ми.
Отож у дні підвечірків я брався сходами, марш по маршу, вже бездумний, безпам'ятний, не що інше, як іграшка найниціших рефлексів, і досягав зони, де вже віяло пахощами пані Сванн. Мені здавалося, ніби я вже бачу препишний шоколадний торт, оточений кружечками тарілочок із птіфурами і сіренькими дамастовими серветочками, цією даниною етикету Сваннового дому і його неодмінною належністю. Але ця незмінна, обміркована цілість, ніби впорядкований кантівський Усесвіт[69], передбачала цілковиту свободу волевияву. Побачивши, що гості зійшлися у вітальні, Жільберта позирала на годинника й мовила:
68
69