Щодо пані Коттар, то батько дивувався, нащо здалася пані Сванн така нешеретована міщанка. «Хай її чоловік і вчений, це до мене не доходить». Зате мати розуміла; вона знала, що майже вся утіха для жінки, що потрапила до середовища, одмінного від звичного їй, пропала б, якби вона не могла розповісти своїм давнім знайомим, як їх заступили нові, блискучіші знайомства. Для цього треба свідка, і його впускають до цього розкішного світу, і він у нього вступає: так у квітку залазить гудюча легкокрила комаха, аби потім, під час подальших своїх візит кудись-інде, рознести — принаймні на це сподіваються — цю небуденну новину, невидиме зерно заздрощів та зачудування. Пані Коттар, ніби створена для такої ролі, належала до тієї особливої категорії гостей, про яких мама, почуттям гумору подібна до свого батька, казала: «Чужинцю, іди-но й перекажи спартанцям!»[75] Зрештою, якщо поминути ще й іншу рацію, про яку дізналися через багато років, пані Сванн, запрошуючи до себе цю свою подругу, доброзичливу, стриману й скромну, не боялася, що вона пускає на свої пречудові «дні» здрайцю або суперницю. Пані Сванн знала, яку тьму-тьменну чашечок буржуазних квіток облетить, озброївшись егреткою і торбинкою, за один день ця невтомна трудяща бджілка. Вона була в курсі її хисту запилення і, спираючись на теорію ймовірносте, цілком могла сподіватися, що позавтрьому той чи інший завсідник Вердюренів довідається про залишену в пані Сванн візитівку паризького генерал-губернатора або що сам Вердюрен почує, як пан Ле-О-де-Пресанья, президент товариства Гонів, возив їх, її та Сванна, на галавиставу на честь царя Теодосія. Пані Сванн гадала, що Вердюрени знатимуть лише про ці дві приємні для неї події, бо ті образи, в яких матеріалізується наше уявлення про славу та наша жадоба її, нечисленні, і ця їхня нечисленність породжується немічністю нашого розуму, нездольного уявити воднораз усі шати, що в них, як ми зрештою палко сподіваємося, вона колись неодмінно для нас убереться.
А втім, пані Сванн добилася успіхів лише в так званих «офіційних колах». Ясні пані в неї не бували. І то не тому, що боялися наткнутись у неї на славетних республіканців. За часів мого дитинства все, що належало до консервативних сил суспільства, становило собою вищий світ, тим-то в салонах республіканців не приймали. Ті, хто жив у такому середовищі, уявляли, що незмога запросити «опортуніста», а тим паче страшного «радикала» існуватиме завжди, як олійні лампи чи конки. Але, подібно до калейдоскопів, суспільство вряди-годи перетрушує частинки досі нібито нерухомі й витворює якийсь новий візерунок. Я ще не доріс до першого причастя, аж це добромисні дами почали торопіти, здибаючись на рауті з елегантною жидівкою. Ці нові перетрушування у калейдоскопі виникають із того, що філософ назвав би зміною мірила. Уже потому як я почав бувати у пані Сванн, справа Дрейфуса[76] принесла нове мірило, і калейдоскоп пересипав ще раз свої барвисті ромбики. Все жидівство скотилося вниз — навіть елегантна дама, натомість угору злетіли запеклі націоналісти. Найпишнішим паризьким салоном став салон одного австріяцького князя, ультракатолика. Аби замість справи Дрейфуса вибухла війна з Німеччиною, калейдоскоп повернувся б інакше. Аби жиди, на подив усіх, показали себе патріотами, вони утрималися б на тому місці, де були, і дорогу до австріяцького князя було б забуто, ніхто б навіть не хотів признатися, що взагалі там будь-коли бував. Це не заважає щоразу людям, коли в суспільстві панує хвилинний застій, думати, ніби змін сподіватися годі, достоту так, як, уперше побачивши телефон, люди відмовляються вірити в можливість появи літака. А фейлетонні мудрагелі спокійнісінько шельмують недавнє минуле й ганять не лише тодішні розваги, які їм здаються дном зледащіння, а й навіть твори митців і мислителів, позбавлені в їхніх очах усякої вартости, ніби ці твори пов'язані нерозривними путами з усякою модною світською марнотою. Єдине, що зостається незмінним, це відчуття, що «дещо у Франції змінилося». Коли я почав бувати у пані Сванн, справа Дрейфуса ще не вибухла, і деякі видатні жиди забирали велику силу. Проте ніхто з них не був потужніший за сера Руфуса Ізраельса, чия дружина, леді Ізраельс, доводилася тіткою Сваннові. Сама леді не мала таких елегантних приятелів, як її небіж, який, до речі, не любив її і не дуже-то з нею знався, хоча, десь-найпевніш, саме він мав бути її спадкоємцем. Але тільки вона, єдина з усіх Сваннових кревних, усвідомлювала те, яке місце посідає він у вищому світі, тоді як інші залишалися щодо цього в такому самому блаженному невіданні, в якому довго були ми. Коли в родині один з її членів вибивається у вищий світ, — спершу йому видається, ніби це явище поодиноке, і лише через десять років він відкриває, що іншим робом і в силу інших обставин того самого добився і дехто з його друзів молодости, — він опиняється в темному просторі, на тера інкоґніта, землі, що геть уся, до найменшої западинки, видна її мешканцям, але для тих, кому туди не ступити ногою і хто кружляє навколо неї поблизу, навіть не підозрюючи про її існування, непроникна, як чорна діра. Гавасова агенція[77] не довела до відома Сваннових кузин, де Сванн буває, і декотрі з них (звісно, ще перед його неподобним одруженням) розповідали з поблажливою усмішечкою на родинному обіді, як «цнотливо» провели вони неділю, а саме, одвідали «кузена Шарля», якого вважали за дещо заздрісного бідного родича, і взивали, не дуже дотепно натякаючи на Бальзакові романи, «Кузен Поц»[78]. А ось леді Руфус Ізраельс добре знала, чиєї дружби, їй на заздрість, сподобився Сванн. Родина її мужа, яка стояла майже на рівній нозі з Ротшильдами, здавна вела справи принців Орлеанських. Леді Ізраельс, тяжко багата, впливова, робила все для того, щоб ніхто з її знайомих не приймав у себе Одетти. Тільки одна знайома не послухалася леді Ізраельс, але нищечком від неї. То була графиня де Мерсант. Та як на те, — і треба ж було статися такому нещастю! — коли Одетта візитувала графиню де Мерсант, явилась леді Ізраельс. Графиня де Мерсант сиділа мов на шпильках. І більше ця мізерна душиця, яка, зрештою, могла б дозволити собі все, ані разу не озвалася до Одетти, отож тій перехотілося виходити у світ, куди її не надто й поривало. У своїй цілковитій байдужості до Сен-Жерменського передмістя Одетта все ще залишалася темною кокоткою, зовсім не такою, як буржуа, які вивчали свій родовід у найменших подробицях і тамували спрагу спілкування з аристократією читанням мемуарів, оскільки життя такого спілкування їм не давало. З другого боку, Сванн теж як був, так і зостався тим самим коханцем, якому вподобання давньої його полюбовниці здаються милими чи невинними; Одетта часто молола при мені справжнісіньку світську єресь, а він (чи то він її не зовсім розлюбив, чи то її не шанував, чи то переробляти її було ліньки) не зупиняв її. Можливо, то було своєріднепростосердя, яке тривалий час ошукувало нас у Комбре і через яке Сванн, підтримуючи сам світські стосунки, не дбав про те, щоб у салоні його дружини мовилося шанобливо про вищий світ. Сванн і справді менше ніж будь-коли дорожився світськими стосунками, адже змінився центр ваги його життя. Хоч би що там було, у світських питаннях Одетта видавалася зовсім темна: якщо десь у розмові ім'я принцеси Ґермантської лунало відразу після імені її кузини, дукині, Одетта казала: «Ці принци, мабуть, на чин вищі». Якщо хтось називав дука Шартрського принцом, вона поправляла: «Дук, він — дук Шартрський, а не принц». Коли при ній згадували дука Орлеанського, сина графа Паризького, вона дивом дивувалася: «Як же це так: син вищий за батька!», а бувши англоманкою, додавала: — Ногу зломиш у цих royalties;[79] на чиєсь запитання: звідки родом Германти, вона відповідала: «З Ени».
75
76
77